Глава 38

Емі безцільно блукала навколо школи, не розуміючи, що коїться з її пам'яттю та самопочуттям. Її рухи здавалися автоматичними, ніби керованими чужою волею. Час від часу вона завмирала на кілька хвилин, задумливо вдивляючись у порожнечу, перш ніж продовжити свій шлях. 

У поліцейській дільниці Декс сидів за своїм столом, уважно розглядаючи розкидані по поверхні фотографії. На деяких знімках були металеві двері з дивним круглим отвором, на інших — лікарняна палата з глибокими подряпинами та слідами величезних пазурів. Окремо лежали фото розбитого вікна та зібраної на місці події сріблясто-сірої шерсті. 

— Що ж тут відбувається? — пробурмотів він, піднімаючи одну з фотографій ближче до очей. — Ця шерсть усюди... І хто міг зробити такий отвір у металевих дверях? Його голос звучав приглушено, але в порожньому кабінеті кожне слово відлунювало від стін. 

Тим часом Емі продовжувала свою дивну прогулянку біля школи. Підійшовши до віддаленого кута будівлі, вона раптом завмерла. Її зір несподівано загострився — вона почала бачити набагато далі, ніж зазвичай, ніби всі перешкоди стали прозорими. Це незвичне відчуття тривало лише мить. Коли воно минуло, дівчина провела язиком по губах і відчула металевий присмак крові. 

— Що відбувається?! — злякано вигукнула Емі, торкаючись тремтячими пальцями свого рота. Її палець намацав гострий ікло, довше й гостріше за звичайне. Дівчина відсахнулася, завмерши на місці, доки не почула гамір школярів, які прямували до школи. 

— Боже... — прошепотіла вона, мимоволі повертаючи голову до перехожих. Її ніздрі ворушилися, вловлюючи незнайомі раніше запахи — деякі приємні, інші нудотні. Раптом серед цього розмаїття ароматів вона впіймала знайомий запах своєї сестри Майї. 

У лікарні Ілайна прокинулася і побачила свою начальницю Мардж, яка схилилася над мікроскопом, досліджуючи зразки шерсті. 

— Ви всю ніч не спали? — стурбовано запитала Ілайна, підводячись з дивана. 

— Га? — Мардж здригнулася від несподіванки. — А... Так, мабуть, сплю на ходу. 

Повернувшись до мікроскопа, вона продовжила своє дослідження. — Зразки ідентичні, — промовила Мардж, похитавши головою. — Ілайно, шерсть однакова. Те, що ми знайшли в лісі, і це абсолютно ідентичні зразки. 

— Ви впевнені? — перепитала Ілайна, її голос тремтів від напруження. 

Мардж кивнула, не відриваючись від окуляра мікроскопа. — Абсолютно. І це робить нашу ситуацію значно складнішою. 

— Чому? — здивовано запитала Ілайна. 

— Розумієш... — Мардж на мить замовкла, добираючи слова, — це означає, що і біля лісу, і в клубі, і тут у лікарні був один і той самий звір. 

— Тобто... у нас в палаті лежала не людина? — голос Ілайни затремтів ще сильніше. 

— Ні-ні, що ти... — Мардж спробувала засміятися, щоб розрядити атмосферу. — Я просто лякаю тебе. Це ж неможливо. 

Вона, не довго думаючи, взяла зі столу свій телефон, увімкнула його та провела пальцем по екрану, когось шукаючи в контактах. Зупинившись на потрібному імені, вона натиснула кнопку виклику. 

Екран на мить підсвітився, поки дзвінок з'єднувався. Вона нервово прикусила губу, стискаючи телефон у тремтячих пальцях. Гудки здавалися нескінченно довгими, кожен із них відлунював у грудях важким ударом. 

Раптом тишу кабінету порушив різкий телефонний дзвінок, від якого Декс аж підскочив на стільці. 

— О! — він схопив телефон, на екрані якого світилося ім'я "Мардж". 

— Так, слухаю. Щось знайшла? — його голос видавав напруження. 

— Можу сказати лише одне — шерсть у всіх місцях ідентична. За описом це сірий вовк. Його шерсть знайдена всюди. 

— Як це можливо, що він опинився у вас у лікарні за зачиненими дверима? — стривожено запитав Декс. 

— Я й сама не можу в це повірити. Це здається неможливим. 

Поки Мардж розмовляла по телефону, Ілайна вийшла з кабінету і підійшла до вікна. Раптом вона завмерла, повільно дістаючи телефон, щоб зробити знімок. Біля розбитого скла стояв величезний білий вовк. Він щось уважно роздивлявся та обнюхував, опустивши морду до землі. Несподівано вовк підняв голову, і їхні погляди зустрілися. Кілька секунд він дивився прямо на неї, а потім розвернувся і зник у тіні. 

Ілайна стояла нерухомо, коли відчула чиюсь руку на плечі. 

— А-а-а! — скрикнула вона від несподіванки. 

— Чого ти? Чому стоїш тут сама? Ходімо, — це була Мардж. 

— Ви це бачили? — схвильовано запитала Ілайна. 

— Що саме? 

Ілайна піднесла телефон до обличчя Мардж. — Ось, дивіться. 

На екрані телефону було чітко видно білого вовка, який стояв біля розбитого вікна. 

— Це... Що це таке? — розгублено промовила Мардж, вдивляючись у фотографію. 

— Це білий вовк, — тихо відповіла Ілайна. 

Мардж рішуче взяла Ілайну за руку і повела її назад до кабінету, забравши телефон. Вона почала уважно вивчати зроблені знімки. 

У школі Емі сиділа за партою, але її увага була прикута не до уроку, а до вікна. Її погляд не відривався від лісу за школою, ніби щось магічне тягнуло її туди. Вона не могла пояснити це дивне відчуття, яке не давало їй спокою. Її незвична поведінка не залишилася непоміченою — Роккі час від часу кидала на неї проникливі погляди, але поки що вирішила не втручатися. 

— Що новенького, Еджей? — весело запитала Саванна, повертаючись до подруги, в її очах світилася жвавість. За ними, притулившись одне до одного, сиділи Хантер і Кейт. 

— Нічого особливого, — відповіла Еджей, машинально потираючи потилицю, намагаючись приховати власну заклопотаність. 

— Чим сьогодні займемося? — поцікавилася Кейт, підводячи голову з плеча Хантера. 

— Не знаю. Озеро все ще закрите, — спокійно відповіла Еджей, не відводячи погляду від вікна. 

— Досі? — здивувалася Саванна.  — Я думала, все вже скінчилося. Чому твій батько не може розібратися з цією ситуацією? — в її голосі відчувалося роздратування. 

Ешлі кинула теплий погляд на сестру, перш ніж повернутися до Саванни.  — Наш тато робить усе можливе, щоб забезпечити нашу безпеку, — відповіла вона рішуче, хоча між рядками відчувалася глибока тривога. Після цих слів запала незручна тиша. 

Емі знову подивилася у вікно, не помічаючи напруженої атмосфери в класі. В її свідомості розгорався конфлікт: одна частина тяглася до лісу, а інша намагалася втримати контроль. Раптом її права рука почала змінюватися: вказівний палець на мить перетворився на гострий коготь. Вона несвідомо провела ним по поверхні парти, залишивши тонку подряпину. 

Учні, занурені у свої розмови, не помітили цього. Але Роккі, яка продовжувала спостерігати за нею, уважно відзначила цю зміну. Райлі також помітила це, але вирішила промовчати. Тривога швидко наростала в обох дівчат. 

Емі підвелася з місця, її палець вже повернувся до нормального вигляду. Вона вийшла в коридор, рухаючись повільно й механічно, наче у трансі, не звертаючи уваги на те, що відбувалося навколо. Роккі, після короткого вагання, пішла слідом за нею, тримаючись на безпечній відстані. 

Дівчина зупинилася біля вікна і знову завмерла. Її погляд був спрямований на ліс за школою, ніби вона чекала чогось. Роккі також подивилася в тому напрямку і, придивившись, помітила щось біле між деревами. Це був величезний білий вовк. Він стояв, тримаючи в пащі закривавленого зайця, і дивився прямо на них. Його очі світилися неприродним червоним світлом. За мить він розчинився в гущавині лісу. 

Емі відчувала, як щось всередині неї змінюється. Її свідомість ніби роздвоювалася — одна частина все ще належала їй, а інша тягнулася до лісу, до того білого створіння. Вона чула далекий поклик, який ставав усе голоснішим з кожним днем. 

Постоявши ще трохи біля вікна, дівчина розвернулася і попрямувала назад до класу. 

Роккі залишилася на місці, проводжаючи її поглядом. До неї підійшли близнюки Райлі та Ліам. 

— Ви це бачили? — прошепотіла Райлі тремтячим голосом. 

— Так, бачили, — спокійно відповів Ліам, обіймаючи сестру за плечі. 

— Вона стає такою ж, як ті в лісі, — промовила Роккі, не відводячи погляду від темної лісової гущавини. 

— Ті? Ти маєш на увазі білих? — здивовано перепитала Райлі. 

Ліам лише загадково посміхнувся: — А чому ти боїшся Емі? Вона ще не повністю переродилася. 

— Білих, не білих... ви, два йолопи, ще б де про це говорили! Га? — різко обірвала їх Роккі. 

Вони втрьох повернулися до класу, де всі сиділи на своїх місцях і продовжували спілкуватися між собою. 

Шериф стояв біля дошки, розкладаючи фотографії. З його кабінету вийшла Кессі й простягнула йому телефон. 

— Вам телефонують, — сказала вона і повернулася за свій стіл. 

Декс глянув на екран, провів пальцем і увімкнув гучний зв'язок, продовжуючи розвішувати фотографії. 

— Що сталося, Мардж? 

— Щойно біля місця з розбитим склом... 

— А що, нове ще не поставили? — перебив її з усмішкою Декс. 

— Ти не перебивай, — роздратовано відповіла вона. — На тому місці був білий вовк. Я відправила тобі фотографії на телефон. 

Вовк повільно підвівся з лежака, потягнувшись усім тілом, його м'язи напружилися, а шерсть м'яко ворухнулася під легким подувом вітру з відкритого вікна. Він неквапливо обійшов кімнату, розглядаючи все навколо, ніби перевіряючи, чи все на місці. Зайшовши до спальні Еджей, де стояло велике настінне дзеркало, він зупинився перед ним. Його золоті очі сяяли в напівтемряві кімнати. Повільно підняв передню лапу, яка несподівано перетворилася на людську руку. Це тривало лише мить — він різко повернув голову до дверей, його чутливі вуха вловили якийсь рух на першому поверсі будинку. 

— Щось сьогодні нічого дивного не сталося, — задумливо промовила Ешлі, сидячи на ліжку і дивлячись на сестру. 

— А що мало статися? — відповіла Еджей, трохи здивовано піднявши брову і вказуючи на порожній лежак у кутку кімнати. — Дивись, вовка навіть немає на місці. 

— Та он же він, — засміялася Ешлі, показуючи на сходи. — Цікаво, чому він постійно ходить до твоєї кімнати? 

— Не знаю, — знизала плечима Еджей, уважно спостерігаючи за тим, як вовк повільно спускався сходами. — Може, він щось шукає?

— Можливо, — погодилася Ешлі, примружившись. — Але чому його завжди тягне саме туди? 

Дівчата з цікавістю застигли біля сходів, спостерігаючи, як вовк спускається донизу, перш ніж мовчки розійтися по своїх кімнатах.