Глава 35

 Тим часом у лісі білий вовк стояв біля виходу, замислено вдивляючись у темряву. До нього підійшли два вовки - Багі та Аза.

 - Аш, ти справді дав їй свою кров? - здивовано запитала Багі, вдивляючись йому в очі. Її сріблясте хутро злегка мерехтіло в місячному світлі.

 - Може, цього не варто було робити? - стурбовано промовила Аза, і її обличчя виражало глибоке Занепокоєння.

 - Що сталося, те сталося, - відказав Аш, похмуро поглянувши на них. Його очі потемніли від тривоги. - Я просто не міг допустити, щоб вона померла через мене. Ви б вчинили так само.

 Не бажаючи продовжувати розмову, він вийшов із лісу та попрямував до озера. Не роздумуючи, вовк стрибнув у прохолодну воду, трохи поплавав, відчуваючи, як вода змиває напругу з його тіла, а потім вийшов на берег. Оглянувшись, він помітив, що його супутники зникли в темряві дерев. Витрусивши воду з шерсті, вовк тихо попрямував до людського дому.

 Підійшовши до будинку, він помітив, що світло не горить. Тихо прослизнувши крізь отвір у дверях, він оглянув хату - всередині було порожньо й тихо. Він підійшов до своєї миски, поїв залишений корм, попив води, а тоді повернувся до свого лежака і зручно вмостився спати.

 Та сон тривав недовго. Раптом двері відчинилися, і кімнату залило яскраве світло. На порозі стояли дві дівчинки, які здивовано дивилися на нього. Їхні силуети чітко вимальовувалися на тлі освітленого дверного прорізу.

 - І що йому ще робити, як не спати, - тихо промовила Ешлі, посміхаючись куточками губ.

 - А ти що думала? Тут коїться казна-що, а він собі спокійно спить, - посміхнулася Еджей, схрестивши руки на грудях. - Хоч би щось його турбувало.

 До дівчат підійшла їхня мати і ніжно обійняла їх, притискаючи до себе. Від неї віяло теплом і затишком дому. 
 - Досить, ходімо на кухню повечеряємо, а тоді всі підемо відпочивати, - лагідно мовила вона, погладжуючи доньок по голові. - День був важкий для всіх.

 Минуло кілька годин. Вовк знову прокинувся від звуку відчинених дверей. Він підняв голову і побачив, як у двері заходить змучений чоловік. Декс увімкнув світло та злегка посміхнувся, побачивши вовка.

 - Ой, вибач, що розбудив тебе, друже, - пробурмотів він і подумки додав: "Дожився, розмовляю з вовком, наче з домашнім псом." Важко зітхнувши, він скинув робочий одяг і повільно піднявся сходами нагору.

 Запанувала тиша, і будинок поринув у спокійний сон. Лише місячне світло, що пробивалося крізь вікна, створювало химерні тіні на стінах.

 Ранок осяяв кімнату золотавим промінням. Все було, як завжди: Вел із Дексом першими спустилися на кухню, звідки незабаром почувся аромат свіжозвареної кави. Дівчата з веселим сміхом і жартами вибігли з ванної, і вся родина сіла снідати. Вел поставила на стіл тарілки з яєчнею та тостами.

 - Як справи? - запитала вона чоловіка, наливаючи йому каву.

 - Складно сказати, - відповів Декс, задумливо помішуючи ложечкою в чашці.

 Поснідавши, вони вийшли з дому, а вовк, проводивши їх поглядом, знову влаштувався на своєму лежаку.

 Тим часом до лікарні прибули Декс і Джулія. Пройшовши довгим коридором, шериф глибоко зітхнув і постукав у двері кабінету Мардж.

 - Та заходь уже, навіщо стукаєш? - роздратовано кинула Джулія, поправляючи свою кобуру на поясі.

 Вони увійшли до просторого кабінету, де за столом, заваленим паперами та медичними картками, сиділа Мардж. Її зазвичай акуратно зачесане волосся було трохи розкуйовджене, а під очима виднілися темні кола - ознака безсонних ночей.

 - Що в тебе? розповідай, - запитав Декс, присівши на край столу.

 - Та все як і раніше, - втомлено відповіла Мардж, потираючи скроні. - Чимало пацієнтів із дивними симптомами агресії до всіх, навіть до своїх найближчих родичів. Ми вже зв'язувалися з найближчими містами, але в них усе спокійно. Наче це якась місцева епідемія.

 - А що з тією дівчиною, яку ми знайшли? - уточнила Джулія, схрестивши руки на грудях.

 - З нею все гаразд, - відповіла Мардж, дістаючи з шухляди медичну карту. - Найцікавіше те, що ми так і не змогли визначити, чия кров була на ній. А слідів від рани, де мала бути подряпина, взагалі немає. Ніби й не було.

 Декс і Джулія здивовано перезирнулися, виражаючи неприховане збентеження.

 - Як таке можливо? Я ж сам на власні очі бачив, як кров текла з рани, - спантеличено промовив Декс, проводячи рукою по підборіддю. - Там була глибока подряпина.

 - Не знаю, що ти там бачив, але зараз там ніби нічого й не було, - знизала плечима Мардж, гортаючи сторінки історії хвороби. - Жодного шраму, жодного сліду. Навіть найдосвідченіші лікарі не можуть цього пояснити.

 - Гаразд, ходімо до неї, - рішуче кивнув шериф, підводячись з місця. - Треба самим у всьому розібратися.

 Всі троє вирушили до палати дівчини. Коли вони проходили повз інші кімнати, атмосфера ставала все більш гнітючою. Крізь віконця у дверях палат за ними стежили злісні, почервонілі очі пацієнтів, а з деяких кімнат долинали люті удари та крики - їхні мешканці намагалися виламати двері. Звуки відлунювали порожнім коридором.

 - Що з ними? - запитала Джулія з неприхованою тривогою в голосі, мимоволі торкаючись руків'я пістолета.

 - Вони хворі, не знаємо чим... А ці двері повинні витримати, - сказала Мардж, хоча в її голосі вчувався сумнів. - Ми тримаємо ситуацію під контролем.

 - Під контролем? - скептично перепитав Декс. - По-моєму, все виходить з-під контролю.

 Діставшись палати, де лежала Емі, вони на мить затрималися біля входу. Джулія глибоко вдихнула, ніби готуючись до чогось неприємного, а Мардж нервово перебирала ключі, час від часу зиркаючи на замок. Декс рішуче взявся за ручку і, не вагаючись, відчинив двері.

 Дівчина лежала на лікарняному ліжку, її погляд запитував одне-єдине: навіщо вона ще тут? Вона нервово перебирала пальцями край білого простирадла.

 - Лікарю, мені ще довго тут лежати? Я ж уже цілком здорова, - сказала Емі, з подивом оглядаючи себе. - На мені немає жодних ран, і почуваюся просто чудово.