Глава 34

 Туман, що огортав місце події, здавався густим і незвичним, викликаючи тривогу у поліцейських. Усе навколо було вкрите білою пеленою, що простягалася поміж деревами й над озером, приховуючи будь-які деталі. Навіть далекі обриси лісу ледь проглядалися крізь цю марево. Лише зрідка легкий вітер розсовував туманні пасма, ненадовго відкриваючи невеличкі ділянки землі.

 - Джуліє, виклич швидку і перевір, чи дівчина при тямі. У неї порваний одяг, поїдеш разом із нею і притримуватимеш рану, щоб зупинити кровотечу, - наказав Декс, уважно оглядаючи поранену.

 - Зрозуміло, шерифе, - відповіла Джулія, обережно притискаючи пов’язку до рани потерпілої дівчини.

 Декс підвівся, обернувся до своїх напарників і підійшов до них.

 - Томе, Адаме, як тут справи?

 - Та все, як завжди, шерифе, - відповів Том, оглядаючи місце нападу. - Кров, шерсть, відбитки лап. Адам усе зафіксував на фотографіях, а ще ми взяли зразки шерсті на експертизу. Передамо їх Мардж або Ілейні.

 Шериф із Томом повернулися до Адама, коли той заговорив.

 - Але мене непокоїть інше, шерифе: що тут робила дівчина? Вона ж школярка. І чому її одяг мокрий? Це дуже підозріло, - задумливо промовив Адам, почухавши потилицю.

 - Мокрий одяг... Вона що, в озеро в одязі лізла? Спроба самогубства? Нам цього тільки бракувало, — пробурмотів Декс, підносячи рацію до губ.

 - Кессі, ти на зв'язку?

 - Так, шерифе, слухаю, - відповів чіткий жіночий голос.

 - Відправ Діна та Джека до школи. Нехай з’ясують, чому ця дівчина в шкільній формі опинилася біля озера.

 - Зрозуміло, негайно відправлю, - відповіла Кессі діловим тоном.

 Шериф опустив рацію й повернувся до напарників. Його обличчя було напруженим.

 - Ну і що будемо робити? - запитав він, оглядаючи територію навколо.

 - Ми вже оглянули тут усе, шерифе. Але йти в ліс у цей неприродний туман... не впевнений, що це щось дасть. Навряд чи там є щось, окрім пустоти, - відповів із сумом у голосі Том, нервово постукуючи ліхтариком по долоні.

 Адам перевів погляд зі свого фотоапарата на шерифа і Тома, знизав плечима.

 - Шерифе, Том має рацію. Що ми знайдемо в лісі в такій темряві?

 - Гаразд. Тоді повертайтеся до машини, - зітхнув Декс, ще раз оглядаючи місцевість.

 За кілька хвилин приїхала швидка допомога. Медики обережно переклали непритомну дівчину на каталку і швидко забрали її до машини. Джулія сіла поряд із нею, тримаючи пов'язку на рані.

 Шериф залишився на місці з рештою команди. Всі вони мовчки дивилися на темний ліс, сповитий таємничим туманом. Декс помітив, як тривожно переглянулися його підлеглі. Вони ще раз озирнулися довкола, після чого попрямували до патрульних машин і рушили в напрямку міста.

 З-за дерев виглядав білий вовк. Туман знову зібрався над лісом і озером, ніби приховуючи якусь таємницю. Тільки гілки час від часу погойдувалися від легкого вітру.

 Щойно загрозливе завивання, що сповнило простір незбагненним жахом, стихло, серед школярів запанувала дивна тиша. Діти, які стояли біля вікон, повільно розійшлися по своїх місцях, але на їхніх обличчях застиг вираз глибокого страху. Гнітюча атмосфера продовжувала висіти в класі, і кожен намагався зрозуміти, що саме сталося і чому раптово все стихло.

 У цей момент голос директорки пролунав у системі шкільного оповіщення, відлунюючи в порожніх коридорах:

 - Шановні учні, ви можете бути вільні, але прошу всіх учителів терміново зайти до мого кабінету.

 Учні почали перешіптуватися за партами, збираючи свої речі.

 - Саванно, ти це чула? - з неприхованим острахом у голосі спитала Еджей, нервово перебираючи пальцями ремінець рюкзака.

 - А куди поділися близнюки? - стривожено запитала Кейт, озираючись навколо.

 - Ось вони, у коридорі. Щось серйозно обговорюють, - відповів Хантер, кивнувши головою в їхній бік і примружившись.

 У напівтемному коридорі, притулившись до холодного вікна, стояли Ліам, Райлі й Роккі, зосереджено вдивляючись у напрямку похмурого лісу.

 - Це не просто завивання, - упевнено сказала Роккі, схрестивши руки на грудях. Її очі здавалися темнішими, ніж зазвичай.

 - Я знаю, ми всі це відчули. Щось змінилося, - відповів Ліам, нервово постукуючи пальцями по підвіконню.

 - Це... це не ті вовки, що прийшли сюди, як і ми? - з тремтінням у голосі запитала Райлі, перевівши стривожений погляд на Роккі.

 - Так, - Роккі повільно кивнула. - Швидше за все, вони потрапили в цей вимір таким самим шляхом. Завивання було настільки потужним... - вона на мить замовкла, збираючись із думками. - Я вже бачила білого вовка в місті. Він спостерігав.

 У просторому кабінеті директора вчителі мовчки сиділи в напруженому очікуванні, нервово переглядаючись між собою. Важка тиша переривалася лише цоканням настінного годинника.

 - До нас їде поліція, - нарешті промовила директорка, повільно обводячи поглядом присутніх. - Вони хочуть з’ясувати, чому одна з наших учениць опинилася біля озера в забороненій зоні.

 - Можна дізнатися, про кого йдеться? - обережно запитав Крістофер, нахилившись уперед у своєму кріслі.

 Директорка кинула на нього суворий, пронизливий погляд, від якого він мимоволі відкинувся назад.

 - Спочатку поговоримо з поліцейськими, - її голос став жорсткішим. - Потім детально розберемося, чому ця дитина там опинилася і хто не догледів.

 - Зрозуміли, - майже хором відповіли вчителі, відчуваючи, як атмосфера в кабінеті ставала ще напруженішою.

 Дівчина в лікарні повільно приходила до тями. Її свідомість, ніби розбите дзеркало, відображала лише уривки спогадів. Вона розгублено роззиралася навколо, намагаючись зрозуміти, де опинилася. Ілайна тихо підійшла до неї, обережно поклавши теплі руки на її здригаючі плечі.

 - Тихіше, тихіше. Ти в лікарні, у безпеці. З тобою все гаразд, не хвилюйся, - заспокійливо промовила вона, дивлячись у перелякані очі дівчини.