Білий Вовк

Глава 31

 Сидячи в машині на задньому сидінні, близнюки пильно дивилися в темний ліс, де яскраві спалахи світла то з'являлися, то зникали. Райлі здригнулася, коли черговий спалах освітив темні дерева, кидаючи химерні тіні на дорогу. Роккі була за кермом, спокійно спостерігаючи за тим, що відбувається.

 - Це все круто, але мені здається, що нам пора звідси їхати, - сказала Райлі, голос її тремтів від страху, що їх помітять люди. Вона подивилась на Ліама, який сидів поруч.

 - Так, ти права, сестричко, - додав він, оглядаючись навколо. - Роккі, ми ще довго тут будемо?

 Роккі посміхнулася, помітивши, що близнюки трохи налякані.

 - Та ні, - відповіла вона, заводячи машину. - Ми вже достатньо побачили. Час повертатися.

 Роккі плавно натиснула на педаль газу, і машина рушила в напрямку від лісу. Близнюки ще раз обернулися, намагаючись роздивитися останні спалахи світла крізь густі дерева.

 Тим часом білий вовк прокинувся, повільно відкривши очі. Навколо панувала тиша, в будинку не було жодної живої душі. Він підвівся, стріпнув шерсть і підійшов до дверей. Вовк завмер, прислухаючись. Його вуха ледь помітно рухалися, вловлюючи найменші звуки. Раптом він почув щось віддалене - може, крик птаха чи звук машини - і його очі спалахнули. Постоявши трохи, принюхуючись до повітря, вовк вийшов на вулицю. Сонячні промені освітили його білу, блискучу на сонці шерсть. Злегка потягнувшись і розім'явши лапи, він завмер. Раптом, немов відчувши поклик, якого ніхто інший не міг чути, вовк кинувся бігти в напрямку лісу. Його рухи були плавними і цілеспрямованими, ніби він точно знав, куди і навіщо біжить.

 У той самий момент Еджей та Ешлі зайшли до будинку.

 - Як тут пусто... - сказала Еджей, озираючись навколо і прислухаючись до тиші.

 - Мабуть, мама в школі, а тато на роботі, - відповіла Ешлі, зазираючи в порожні кімнати. - Здається, нікого немає вдома.

 - Але стоп... - раптом зупинилася Еджей, її очі розширилися від тривоги. - Де вовк? Його лежак порожній!

 - Ну, я була з тобою весь цей час, - відповіла Ешлі, злегка розгублено. - Може, він просто сховався десь?

 Сестри переглянулися і почали швидко обходити кімнати в пошуках вовка, гукаючи його ім'я.

 - Вовчику! Де ти? - кликала Еджей, зазираючи під ліжка та в шафи. Її голос ставав все більш панічним з кожною порожньою кімнатою.

 - Ходи сюди, хороший! - додала Ешлі, перевіряючи кухню та ванну кімнату. Вона намагалася зберігати спокій, але її руки тремтіли.

 Але ніде його не знайшли. З кожною перевіреною кімнатою їхнє занепокоєння зростало.

 У кабінеті шерифа панувала напруга. Декс сидів за своїм столом, глибоко замислившись, втомлені очі ледве трималися відкритими. До кабінету постукала Джулія.

 - Заходь, чого стукаєш? - втомлено промовив шериф, не піднімаючи голову від паперів.

 - Шерифе, з вами на зв'язку Мардж, каже, що не може додзвонитися, - повідомила Джулія, тримаючи в руках телефон.

 Декс зітхнув, відклав документи й взяв свій мобільний. Він повільно пересував пальцем по екрану, шукаючи номер Мардж.

 - О, знайшов, - сказав він нарешті і натиснув на виклик. - Дякую, Джулія, можеш йти.

 Джулія кивнула і вийшла, тихо закривши двері за собою.

 - Алло? - заговорив він, піднімаючись до вікна. - Мардж, це ти? Ти дзвонила?

 - Так, ситуація погіршується, - голос її звучав напружено. - Люди, яких покусали, стають все агресивнішими. Вони поводяться як скажені. Не впізнають своїх близьких, кидаються на людей, наче дикі звірі. Ми не можемо з'ясувати причину, але всіх покусаних та тих, кого вони самі покусали, ми ізолювали.

 Декс слухав мовчки, вражений почутим, не знаходячи слів. Він провів рукою по обличчю, намагаючись зібратися з думками.

 - Мардж, ти впевнена, що це не якась нова форма сказу? - запитав він, намагаючись знайти раціональне пояснення.

 - Ми перевірили це в першу чергу. Це щось інше... щось, чого я ніколи не бачила, - відповіла вона, її голос тремтів від втоми і страху.

 - Я розумію, - важко зітхнув Декс, потираючи перенісся. - Добре, дзвоним меру, поясним ситуацію. Якщо буде потрібно, я закрию місто. Але спочатку мені потрібно більше інформації. Скільки людей уражено?

 - Декс, - перебила Мардж, - я боюся, що у нас немає часу на бюрократію. Це поширюється занадто швидко, у нас п'ятнадцять  пацієнтів з подібними симптомами, але їх кількість зростає, ми не знаємо, як це зупинити. - вітповіла вона.

 Шериф на мить замовк, обдумуючи ситуацію. - Гаразд, я зроблю все можливе. Але будь обережна, Мардж. Ми не знаємо, з чим маємо справу.

 Після короткої паузи зв'язок обірвався. Декс подивився на телефон і вимкнув його. Він вдивлявся у вікно, намагаючись знайти відповідь на запитання, яке постійно крутилося в його голові: "Що далі?"

 У лікарні Мардж і Ілайна також були на межі. Ілайна ледве трималася на ногах, темні кола під очима видавали її виснаження.

 - Вам пора відпочити, докторе, - сказала вона, зітхаючи. - Ми більше нічого не можемо зробити зараз. Потрібно набратися сил.

 - Ти права, - погодилася Мардж, оглядаючи телефон, шукаючи контакт мера. - Але спочатку треба повідомити мера. Це не може чекати.

 Після кількох невдалих спроб додзвонитися вона опустила телефон і втомлено потерла очі.

 - Гаразд, я залишу повідомлення і піду відпочити на годину. Ілайно, ти теж іди. Нам потрібні свіжі голови, щоб розібратися з цим кошмаром.

 Тільки-но Мардж хотіла покинути кабінет, як перед її носом відчинилися двері. Перед нею стояла медсестра, в очах якої читалися страх і паніка.

 - Докторе, у нас проблеми в ізоляторі. Пацієнти стають... агресивнішими.

 Мардж і Ілайна обмінялися тривожними поглядами.  - Ілайно, збери всіх доступних медиків. Нам потрібно посилити охорону і седацію, - швидко скомандувала вона.

 - А як щодо родичів пацієнтів? Вони вимагають відповідей, - запитала Ілайна, вже прямуючи до дверей.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше