Глава 30

 Коли Декс, приїхав на дільницю, до нього швидко підбіг Том, один з його помічників. На обличчі Тома читалося занепокоєння.

 - Шерифе, недавно приходив один мешканець і розповідав, що коли він проїжджав біля озера в темну годину, з лісу виднілися світлі спалахи, схожі на ліхтарі, - повідомив Том.

 Декс з недовірою поглянув на свого підлеглого.

 - Що за нісенітниця? Хто це був? Ми ж знаємо, що у нас заборонено вживати алкоголь за кермом, - суворо запитав Декс.

 - Та ні, по вигляду не здавалося, що він під чимось, - заперечив Том.

До них підійшла Джулія:

 - Шерифе, той чоловік був здоровий, ми перевірили його.

 Декс стояв у нерішучості, намагаючись зібратися з думками. Несподівано задзвонив його телефон.

 - Так я слухаю? - відповів Декс, сподіваючись почути новини, які якось пояснять дивні події.

 - Дексе, це Ілайна з лікарні. Ми досі не можемо вилікувати тих, кого покусали, - сказала стурбовано.

 - Що ти маєш на увазі? - занепокоєно запитав.

 - Препарати не діють, а люди стають агресивними. Вони кидаються на інших і навіть своїх близьких не впізнають. Що це за вірус, Мардж намагається з'ясувати, але все марно. Нам потрібна допомога ззовні, але інші міста не хочуть мати з нами справ, - пояснила Ілайна.

 - Ще нам тільки карантину не вистачало. Тут і вовки, що ведуть себе як ведмеді, а тепер іще й це... - Декс злісно повісив слухавку. Тіло його пронизало холодом, ніби він сам відчував укус того невідомого вірусу. 

 - То що у нас ще? - запитав Шериф, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

 - Поки що все, - коротко відповів Том.

 Шериф подивився на своїх підлеглих і пішов у свій кабінет. Він був розгублений і змучений. За вікном шуміла негода - вітер гнав дощ, що бив по віконних шибках. Кабінет був занурений у півтемряву, здавалося, що навіть стіни тиснули на нього, ніби перетворюючись на джунглі, де ховаються невідомі небезпеки. Сівши за свій стіл, він задумався, що робити далі. 

 Тим часом вдома вовк підвівся, подивився навкруги - було порожньо, нікого біля нього не було. Він підійшов до крісла, скочив на нього і подивився у вікно. Біля дерева було порожньо. Листя на гілках тремтіло на вітрі. 

 - Де вони ходять, Аза і Багі? - занепокоєно проговорив він вголос, його голос лунав глухо в порожньому будинку. 

 Після цього вовк зіскочив з крісла і пішов до свого затишного лежака. Його очі почали закриватися і відкриватися. Врешті-решт він заснув, і йому знову приснився дивний сон, у якому він знову став маленьким вовченям.

 Навколо нього лежали білі та чорні вовки, і раптом він помітив яскраве сяйво в кінці темного лісу. Підвівшись, маленьке вовченя рушило в тому напрямку. Два білих вовка, помітивши це, з останніх сил підвелися і почали йти слідом. Біле вовченя зникло в сяйві, а два білих вовка, стоячи біля нього, нічого не розуміли. Три чорних вовка, розплющивши очі, побачили, як маленький вовк заходить у біле сяйво. Вони люто стрибнули на білих вовків і всі разом залетіли в сяйво.

 Яскраве світло змусило білого вовченя закрити свої маленькі очі. Коли світло стихло, вовченя обережно привідкрило очі і побачило, що знаходиться на великому металевому судні. Він оглянувся навкруги і помітив клітки, у яких були замкнені білі та чорні вовки. Навколо цих кліток стояли високі двоногі істоти в білих халатах. Раптом один із них вистрілив у білого вовченя, і той, стоячи на тремтячих лапках, швидко впав, його маленькі очі закрилися.

 Коли вовченя прийшло до тями, навколо було порожньо - двоногих не було, лише клітки з вовками. Маленький білий вовк почав гризти металеву решітку, але не зміг її перекусити. Це помітили білі вовки й почали рухати свою клітку, бігаючи з місця на місце. Клітка врешті-решт не витримала і зламалася. Дві вовчиці, відкривши зубами замки, почали тікати в різні сторони. Одна з них підбігла до клітки білого вовченяти, відчинила її і показала лапою, куди тікати. Не роздумуючи, він побіг, але при стрибку з корабля зачепився за металеву палку. Зістрибнувши у воду, вовченя розплющило очі й побачив, що навколо нього той самий знайомий дім.

 У тіні густих дерев лісу лежали два білих вовки. Їхні приголомшливі білі шерстинки були вкриті пилом, а дихання глибоке і нерівне через втому. Вовки обережно озиралися навколо, намагаючись виявити будь-яку загрозу. Над їхніми головами шуміли віти дерев, ніби вітер намагався заспокоїти їхні тривожні думки.

 - Багі, що далі? Я така виснажена, - із сумом промовила Аза, її голос був практично беззвучним.

 - Не знаю, але нам треба відпочити. Ми не знаємо, звідки взялися ці сірі вовки, і чому вони такі могутні, - відповіла Багі, її голос звучав втомлено, але твердо. Вона ніби хотіла запевнити Азу, що все буде добре, хоча сама не була у цьому впевнена.

 - Таких, як ми, потрібно багато. Якщо їх буде більше, я не знаю, як ми впораємося з ними, - зітхнула Аза, її тіло тремтіло від втоми. 

 - Якось ми впораємося, не хвилюйся, - заспокоювала Багі, м’яко поклавши лапу на голову Ази. - Все буде добре. Ми сильні, ми сміливі, і ми не здамося. 

 Тим часом, Роккі сиділа в старенькому джипі і пильно вдивлялася в темний ліс, помічаючи спалахи світлячків, що блимали в темряві.

 - Щось тут явно не так. Чому ці вогники з'являються і зникають? Якщо вони залишаться надовго, це може призвести до повторення того жахливого, що було раніше, - занепокоєно промовила вона, занурюючись у свої думки.

 - Ти про що? - запитала Райлі, сидячи поруч, її очі були спокійні, ніби вона не розуміла тривоги Роккі.

 - На що ти дивишся? - Ліам повернув голову в бік лісу й теж помітив блимання. Він знав, що Роккі бачить щось, що вони не бачать, але не міг зрозуміти, що саме.

 - Навіть вдень вони блимуть. Ви це бачите? - Роккі вказала на ліс, її очі були заповнені тривогою.  

 - З нашими очима і не бачити? - з усмішкою сказала Райлі, її очі блиснули жартівливо. Вона не могла зрозуміти, чому Роккі так хвилюється.