Глава 26

 Світанок приніс спокій, але спокій неспокійний, як тінь від хмари, що промайнула над сонцем. Птахи співали, але їхні пісні були сповнені тривоги, як дзвін дзвона напередодні бурі. Туман, що вкривав місто ніччю, повільно розсіювався, оголюючи обличчя заляканого міста, вкритого краплями роси, що вібрували від холоду. Діти, які провели жахливу ніч у караоке-клубі, прокидалися, все ще здригаючись від спогадів, як листя на вітрі. Повітря було наповнене запахом диму, що ще віяв від пожежі, і гірким присмаком страху на їхніх губах.

 Саванна, з втомленими очима та розкуйовдженим волоссям, сиділа поруч із сестрами.
 - Еджей, - тихо промовила вона, її голос тремтів від невпевненості, - Як думаєш, все закінчилося? - запитала Саванна.

 Еджей, спробувала заспокоїти її: 
 - Так, здається, все. Пожежу загасили, і вже кілька годин ні звуків, ні шуму. - Але її голос звучав невпевнено, адже всередині її тіла все ще дрімав страх, як змія в затишному кутку. Вона поглянула на розбите дзеркало, що висіло на стіні, нагадуючи про те, що сталося, і не могла позбутися відчуття, що небезпека ще десь ховається, як привид в темному куточку.

 Ешлі, притулилася ближче, її очі були широко відкриті від страху: 
 - Хто це був? Вони виглядали як величезні монстри з фільмів жахів. - Вона не могла забути тих зловісних силуетів, що ховалися в тіні клубу. Згадка про їхні страшні очі і зуби викликала у неї мурашки по шкірі, як у кота, що побачив мишу.

 В іншому кутку кімнати сиділа Райлі, поруч з братом, її обличчя було блідим, як сніг, а очі нещасливими, як у загубленого щеняти. - Дивно, ми могли б чинити опір, але нічого не зробили, - промовила вона, нахиливши голову, як лебідь, що спустив голову на воду. Її слова були сповнені докорів, адже вона відчувала себе безпорадною перед тими, хто їх переслідував, як павук, що опинився в пастці.

 Вона м'яко поклала руку їй на плече. 
 - Ми зробили все, що могли. Не треба себе картати, - спокійно відповіла Роккі. Намагалася зібрати свою мужність і показати іншим, що все буде добре, хоча і сама не була в цьому впевнена, як капітан корабля, що потрапив у шторм.

 У протилежному кутку Сара, Кімберлі і Майкл тихо перемовлялися, їхні голоси були ледь чутні в напруженій атмосфері клубу. 

 - Виглядає, що все затихло, - сказала Сара з помітним полегшенням у голосі, розправляючи зім'яту футболку.

 Кімберлі нервово закусила губу: 
 - Сподіваюся. Я не хочу тут більше залишатися ні хвилини. - Зіщулившись від страху, як кішка, що побачила собаку. Вона відчувала себе в безпеці лише вдома, в оточенні рідних, як пташка в гнізді.

 Майкл, намагаючись розрядити напружену атмосферу, усміхнувся: 
 - А мені сподобалося, це було досить захоплююче пригода. - Він розумів, що його слова звучали безглуздо, адже все це було далеко не захоплюючим, як фільм жахів.

 Лукас, Річард і Джаспер обмінялися недовірливими поглядами, перш ніж відповісти майже в унісон: 
 - Сам туди йди наступного разу, герою.

 Емі сиділа, спершись на стіну, її очі були напівзаплющені від втоми. Мішель лежала на одному її плечі, а Кетрін - на іншому, обидві дівчинки тихо посапували уві сні.

 - Ми так втомилися... - пробурмотіла Кетрін, ледь розплющуючи очі. 
 - Коли ми вже зможемо піти додому?  Її голос був сповнений туги за теплом і безпекою дому, як блукаючий мандрівник, що бачить свій рідний край.

 Тиша огорнула кімнату, як густий туман, що застиг над озером. У четвертому куті Хантер і Кейт, сидячи в обіймах, спали. Хантер прокинувся, подивився на неї і просто залишився сидіти, спостерігаючи за світанком. Його обличчя було спокійним, як поверхня озера, але його очі були наповнені тривогою, адже він не міг забути тих жахливих подій, що сталися, як темна пляма на світлій тканині.

 Раптом тишу порушила вібрація рації шерифа. Він швидко схопив пристрій, його очі загорілися надією.  
 - О, працює! - вигукнув він, піднісши рацію до вуха. 
 - Так?

 Голос Мардж прозвучав крізь легкі перешкоди: 
 - Шерифе, зв'язок відновився. Вночі були проблеми з електрикою, тому зв'язок пропав. У лікарні багато пацієнтів з покусами, але всі живі. Ми з Ілейною залишимося тут, а ви продовжуйте працювати.

 - Добре, залишайтеся там. Дякую, Мардж, - відповів шериф, вимикаючи рацію з полегшенням на обличчі. Не встиг він опустити рацію, як задзвонив його мобільний телефон. На екрані висвітилося ім'я Вел. 
 - Так, Вел, що сталося? - відповів Декс, намагаючись приховати занепокоєння в голосі.

 - Декс, діти зникли! - голос Вел тремтів від паніки. 
 - Вони не поверталися, я не знаю, де вони!

 Шериф відчув, як всередині все холоне, але намагався зберігати спокій у голосі: 
 - Не хвилюйся, я спробую їх знайти. Зараз же цим займуся.

 Тим часом, біля парку, на м'якій траві лежав величезний білий вовк. Його хутро виблискувало в ранковому світлі, а на його боці, використовуючи його як подушку, спала Майя. Її волосся розсипалося по білому хутру, створюючи дивовижний контраст.

 "Як довго можна спати? І з мене зробили подушку, смішно," - подумав вовк, легенько ворухнувшись, але намагаючись не розбудити дівчинку.

 Раптом тишу порушив звук поліцейської сирени. До парку під'їхала патрульна машина, з якої вийшли Джон і Шарлотта, їхні обличчя виражали суміш здивування та занепокоєння.

 - Вона жива? Вона справді лежить на вовкові? - здивовано запитала Шарлотта, мимоволі потягнувшись до кобури.

 Джон, тримаючи пістолет напоготові, гучно крикнув: 
 - Дівчино, відійди від вовка!

 Майя прокинулась від крику, її очі широко відкрилися від переляку. Не розуміючи ситуації, вона інстинктивно обійняла вовка, який почав тихо гарчати на поліцейських.

 - Не стріляйте! - закричала вона, її голос зривався від страху. 
 - Це Аш. Він добрий.

 Джон і Шарлотта обережно підійшли ближче, їхні погляди зосередились на ошийнику вовка. Впізнавши Аша, вони трохи розслабилися.