Тяжкий, вологий туман клубився над лісом, обіймаючи високі сосни, що тіснилися одна до одної, мов охоронці темної таємниці. Повітря було просочене запахом мокрої землі, хвої і чогось дикого, незбагненного. Поліцейські й мисливці, затиснуті між стовбурами велетенських дерев, напружено чекали. Тиша, здавалося, ось-ось вибухне.
- Щось тут не так, - повторив шериф, його голос звучав хрипко, мов шепіт вітру в листі. - Вони нас вивчають.
- Шерифе, як довго ми будемо стояти тут? - запитала Джулія, намагаючись зберегти спокій, хоча її пальці міцно стискали рушницю.
- Поки що тримайтеся, - відповів шериф, його погляд не відривався від темряви, де ховалися вовки.
Тварини кружляли навколо, їхні тіні танцювали в сутінках, викликаючи у людей відчуття безпорадності. Час від часу чулося тихе гарчання, яке змушувало всіх здригатися.
- Вони не просто нападають, - сказав один з мисливців, ковтаючи клубок у горлі. - Вони... граються з нами.
- Ти божевільний! - вигукнув інший, але в його голосі чувся неприхований страх.
Тим часом в караоке-клубі діти скупчилися на другому поверсі, заблокувавши сходи меблями.
- Що нам робити далі? - запитала Кетрін, її голос тремтів.
Ліам, намагаючись виглядати спокійним: - А я що, лідер? Я просто запропонував найпростіший спосіб. Ми не могли залишатися внизу, тож вибір був очевидний.
- Але, якщо вони дістануться до нас? - прошепотіла Ешлі, її очі були широко розкриті від страху.
- Не хвилюйся, Ешлі, - сказав Хантер, хоча і сам був переляканий. - Ми разом, ми зможемо пережити це.
Раптом знизу долинув гучний звук розбитого скла, змусивши всіх здригнутися.
- Брате, коли вже буде тихо? - з панікою в голосі запитала Райлі, міцно стискаючи плече Ліама.
- Я не знаю, - чесно відповів Ліам, обіймаючи сестру.
Роккі стояла біля сходів, дивлячись вниз у темряву. Її обличчя було напружене, очі сповнені тривоги.
Біля вікна Хантер обіймав Кейт, яка тихо плакала. Її маленькі плечі здригалися від плачу, вона тулилася до Хантера, мов до рятівної опори.
- Все буде добре, Кейт, - прошепотів він, гладячи її по спині. - Ми з тобою.
Решта дітей згрупувалися разом, шукаючи підтримки один в одного. Очі їхні були сповнені страху, а в повітрі літало передчуття чогось недоброго.
- Як думаєте, що буде далі? - тихо запитав Лукас тремтячим голосом.
- Не знаю, - відповів Майкл, його очі були наповнені тривогою. - Але нам потрібно бути готовими. До всього.
- Так, - погодилася Сара, її рука стиснула руку Кімберлі. - Ми всі разом, і ми зможемо пережити це.
- Ви праві. - сказав Джаспер, його голос був спокійним, хоча і тремтів. - Ми всі разом, і ми зможемо пережити це.
Емі й Мішель тихенько прошепотіли - Так, їхні очі були наповнені сумішшю страху та надії.
Погляд Річарда блукав по кімнаті, але він не промовив жодного слова.
Діти притислися один до одного, їхні серця шалено калатали. Вони знали, що їм потрібно бути сильними і не втрачати надії, адже всі вони разом, і вони зможуть пережити це. Але зараз, коли невідоме наближалося до них, страх охопив кожного.
Один із вовків вибив пожежні двері і кинувся в темряву караоке-клубу, його зуби клацнули, коли він зірвав з петель одну з вішалок з верхнього одягу, розкидаючи куртки та шапки по підлозі.
Прогарчав він, оглядаючи залу, його хижі очі, сяючі в темряві, вишукували здобич.
Аза і Багі тим часом уже добігли до міста. Вони зупинилися на краю площі, оглядаючи хаотичну картину: пошкоджені автомобілі, перекинуті сміттєві баки, розбиті вітрини, розкидані предмети, які колись належали мирному життю.
- Тут щось не так, - прошепотіла Аза, її голос тремтів від напруги. - Я чую страх.
- Страх - це запах надії, - відповіла Багі, її погляд не відривався від пожежної драбини, що визирала з вікна на другому поверсі караоке-клубу. - Значить, діти ще живі.
- Але вони в небезпеці, - сказала Аза, її ніс зморщився від запаху крові, що витав у повітрі. - Ми маєтo їм допомогти.
- Не хвилюйся, - сказала Багі, поклавши лапу на плече Ази. - Ми зробимо все, що в наших силах. Але спочатку нам треба оглянути місцевість.
Вони підійшли ближче до караоке-клубу, побачивши чорні сині тіні вовків, що танцювали навколо клубу.
- Вони вже всередині, - прошепотіла Аза, її очі розширилися від злості.
- Нам треба бути обережними, - відповіла Багі, її голос був холодним і рішучим. - Ми не можемо дати їм зрозуміти, що ми тут.
Два білих вовка пробралися в тінь біля центрального входу до клубу. Позаду них зупинилася машина мисливців.
- Там хтось є? - крикнув Роберт, побачивши світло на другому поверсі. - Там ніколи не горіло світло.
- Знаю, - відповів його товариш, його очі блищали від злості. - Ці звірі натворили тут біди.
Четверо мисливців вийшли з машини і почали наближатися до центрального входу. Мисливці були озброєні до зубів: рушниці, ножі та навіть сітки для ловлі звірів висіли на їхніх поясах. Побачивши це, два білих вовка тихо відступили.
- Ми не можемо дозволити їм зайти туди, - прошепотіла Аза, її голос був наповнений тривогою.
- Не хвилюйся, - сказала Багі, її голос був холодним і рішучим.
Мисливці відкрили центральні двері і зайшли всередину, де було темно.
- Увімкніть ліхтарики, - сказав один з мисливців, його голос тремтів від страху.
З клубу доносилися приглушені кроки та шепіт мисливців, що змішувалися з тихим гарчанням вовка.
Позаду, на вулиці, знову з'явилися два білих вовка, їхні очі блищали в темряві, мов дві зірки. Серця Ази і Багі шалено калатали, коли вони спостерігали за мисливцями, що входили до клубу.
- Що нам робити? - запитала Аза, її голос був наповнений напругою.
- Чекати, - відповіла Багі, її очі не відривалися від входу до клубу. - У нас немає іншого вибору. Ці дурні можуть стріляти й по нам, коли побачать ворога.