Білий сніг, синій лід (фінал)

***

Все керівництво станції Асгард зібралося у приміщенні командної рубки станції. У центрі, на капітанському містку, сидів Еспен. З правого боку сидів Варгас, з лівого боку —  Іван Дещиця, шеф з наукової діяльності. Павло сидів поряд з ним. На центральному моніторі показували політ шатла "Іггдрасиль", якій віз небезпечний артефакт. Дуже ризикована місія. Під сироваткою правди не брешуть. Бредлі під час встановлення датчиків спромігся запустити програму самознищення артефакту. Якщо шатл не встигне відлетіти достатньо далеко, вибух може пошкодити кріосферну плиту, і ось тоді і станція, і все що на ній провалиться у тридцяти кілометрову безодню океану. Про це не хотілося думати. Павло стискав пальці, так що нігті впивалися у долоні. До вибуху залишалися кілька годин, або навіть хвилини. Нарешті шатл завис над кратером, та Еспен дав наказ скинути вантаж.

— Відкриваємо шлюз вантажного відсіку. Об'єкт впав у кратер! — докладав пілот шатлу.

—  Робить розворот та повертайтеся на базу! — гукнув Еспен.

— Зрозуміло! Буде виконано. Повертаємося на базу!

Шатл зробив віраж та злетів трохи вище. Аж раптом, у кратері спалахнув вогник. Він розрісся до кульки, сяючи у примарному світлі далекого Сонця всіма  кольорами веселки, заповнивши весь кратер, та сягнувши розмірів померанчево—жовтого супутника Іо, який саме зараз проходив у небі над тим районом. А потім кулька почала темніти, ставши чорною, як сама ніч. Ще мить, та спалахнуло таке яскраве світло, що люди замружили очі.

"Анігіляція!" — подумав Павло. — "У зонді у магнітному полі зберігалася  антиматерія. Станція просто зникла би у просторі, перетворившись на купу фотонів. Разом із всім персоналом та апаратурою!"

Але це було ще не все. У кратері почалося виверження. Спочатку з'явилася пара, наче дим з земного вулкана. А потім у небо на десяток кілометрів вдарив стовп води. Гейзер, якого тут не було видно тисячі років. Вода почала осипатися кульками криги, й там, де вивергалися тисячі тон води, утворилася крижана гора. Кратеру Котел Квасира більше не існувало. Тепер там стояла крижана гора, яка за висотою не поступалася горі Котопахі у Чилі або Мауна—Кеа на Гаваях. А після цього станцію затрусило. Всі, хто стояв на ногах, впали на підлогу. Дехто випав з крісел. Але більшість втрималася. Кілька товчків, та все замовкло.

— Метеостанція Валькірія викликає Асгард! — почувся голос у динаміках. — Що у вас сталося! Ми щойно кілька хвилин тому зафіксували інтенсивні сейсмічні поштовхи з магнітудою дев'ять балів! Епіцентр знаходиться на глибині три кілометри від поверхні, за сто кілометри від вашої станції! Зафіксовано прориви гейзерів! У Локі сталося виверження!

— Яке виверження? — роздратовано спитав Еспен.

— Кріовулканічне. Вулкани поблизу ніби з ланцюгу зірвавлися! Хвергельмир знову пробився!

— У вас такий голос, ніби розпочався Рагнарьок, — сказав Еспен.

У динаміку почувся дружній сміх.

— Ні, це ще далеко не Рагнарьок! Ще Фенрір не пробудився! Та Йормундгард все ще спить!

— Отже, шановні колеги, цього разу Рагнарьок не відбувся! — оголосив Еспен. — Поки що Ходдимір не потрібен. Модулі "Лів" та "Лівтрассир" нехай залишаться на своїх місцях! Вільно! Всім відпочивати!

 Слова керівника станції потонули в радісному гомоні. Люди кричали, плакали, обіймалися — атмосфера дружби та братерства перед величезною небезпекою вражала.

"Іноді це корисно, коли живеш на вулкані", подумав Павло, дивлячись на це святкування з незворушністю буддисткою ченця. "Коли смерть в тебе під ногами, вже не до того, щоб плести інтриги, з'ясовувати стосунки, чи ще щось. Дивлячись на них, я спокійний — людство виживе за будь-яких обставин. Коли треба, ми всі можемо об'єднатися у єдиній меті, незважаючи на національність, расу, стать чи релігійну належність. Бо всі ми — людство"