Я підриваюсь так, ніби почула не звук месенджера, а пожежну сигналізацію. Двома руками беру телефон і бачу його аватарку на екрані свого смартфона.
-Спиш?
-Вже ні і ставлю смайл. Надсилаю. Не витримую, в мені щось розривається на тисячі крихітних конфеті, пишу, -я думала про тебе, дякую, що написав.
-Давно хотів запитати, ти не спиш ночами чи просто прокидаєшся від звуку повідомлення?
-Прокидаюсь, бо знаю, що це ти.
-Звідки?
-Я спілкуюсь в месенджері тільки з тобою.
-Надішли мені своє фото, Насте.
-А що ти думаєш про Т9? Тобі не здається, що це жахливо дратівлива функція?
-Не однозначно, іноді буває корисно, але не переводь тему.
Я в паніці хапаю повітря і вибігаю на балкон в одній білизні. Я тремчу від хвилювання, зараз я можу взяти і надіслати йому своє фото і все закінчиться. Він, побачивши, хто я, або дасть нам шанс на продовження, або ж відбере в мене навіть цю крихітну ниточку яка зв'язує нас. Я боюсь так сильно, що сльози великими каплями котяться щоками і я намагаюсь відновити ритм дихання, але не можу. Більше за все, цієї ночі, в цьому метушливому місті, я б хотіла відкритись йому, розділити з ним тягар своєї таємниці, свого страху і знайти спокій в його обіймах. Повертаюсь в кімнату, беру телефон і пишу йому принаймі те, що можу розповісти. Пишу про те, що ми ніколи не навчались разом. Я ніколи не хотіла брехати йому, я просто хотіла щоб він впустив мене в своє життя. Я пишу йому про те, що сторінка з якої я веду листування з ним, є фейковою. Пишу про те, як сильно боюсь втратити цю маленьку і непевну, але все ж можливість спілкування з ним. І я отримую відповідь. Він пише про те, що підозрював це, адже не пам'ятає мене зі своїх студентських років і йому це все листування здавалось дивним. Останнє його речення про те, що мені варто розповісти хто я і те, від чого я отримую довгоочікуване полегшення, що все буде добре. Полегшення триває всього хвилину, а опісля я беру подушку і кричу в неї щосили, відчай виходить разом з криком, але легше від цього не стає ні на мить. Я іду на кухню і випиваю стакан води одним ковтком, а після цього приймаю позицію і починаю виконувати вправу згинання та розгиння рук в упорі лежачи. Я роблю двадцять повторень і лягаю на підлогу. Повертаюсь на спину і дивлюсь у панорамне вікно своєї кухні, через яке я так полюбила цю орендовану квартиру. По небу скорилась одна-однісінька зоря і впала десь в темряві, самотня і розбита, як я.
Боже, нехай цей чоловік буде щасливим, зі мною чи без мене.