Таємнича незнайомка

Анна

Я знову все зіпсувала. Коли мені ще випаде шанс поговорити з ним, я не знаю. Чому я так безглуздо поводжусь в присутності цього чоловіка? Що в ньому такого особливого? Я не знаю, що відчуваю до нього, але це зовсім нове для мене почуття. Мені шалено хочеться обіймати його, якась шалена ніжність прокидається в мені від того, як його очі розгублено бігають в пошуках відповіді, коли він піднімає брови від здивування, від того, як він мило обурюється, коли йому висувають претензії майже жартуючи щодо чогось не важливого. Я до болю боюсь назвати це тим, чим воно є насправді, тому називаю це симпатією. Хоч як я можу бути впевнена в тому, що це, якщо мені немає з чим порівняти.

Я не розумію, як моє серце досі стукає. Щоразу, коли я зустрічаюсь з ним поглядом, щось стискається в грудях, а там, де повинно бути сонячне сплетіння, відчуття ніби вмонтована пружина, яка стягується і розтягується, ось вирветься. Я майже фізично відчуваю цей біль від неможливості торкнутись до нього. Мені хочеться згребсти його в обійми і зупинити час, вдихнути запах його сигарет і жувачки зі смаком кавуна. Щоразу, коли бачу його зі спини, здається, повністю виходжу зі свого фізичного тіла і відокремлююсь. Я навшпиньки підходжу, обіймаю його зі спини, цілую його шию, проводжу пальцями по волоссі, потім дотягуюсь до колючої щетини і цілую його щоки, ледь відчутно, ніжно, ніби лікуючи його від усіх болів і втрат, які випадали на його шлях, ніби знімаю втому. Цілую його чоло, ніби мій поцілунок, то оберіг і він тепер завжди буде під моїм захистом. Цілую його губи, повільно і терпляче, я хочу щоб він заплючив очі і відчув всю мою ніжність до нього. Я люблю цього чоловіка так, що мені боляче від усвідомлення цієї любові. Вона геть безкорисна, іноді мені здається, що я взаємності мені потрібно менше, ніж можливості оберігати і піклуватись про нього.

Мені холодно, так холодно, що мої плечі здригаються і я лягаю в ліжко і вкриваюсь майже з головою.

Холодно від усвідомлення цієї самотності і водночас страху порушити її. Але мені потрібні ниточки, щось, що буде зв'язувати мене з ним, щось, що буде нашим спільним, інакше я не зможу витримати натиску своїх почуттів. Якими б не були емоції, хорошими чи поганими, вони повинні знаходити вихід, інакше  одного дня вони розірвуть зсередини. Я дістаю телефон з тумбочки, що поруч з моїм ліжком і вмикаю фейсбук. Кілька днів я трималась, не писала йому геть нічого. Я обіцяла собі не писати зовсім, але в нього був день народження і я не стримала обіцянку, написавши йому довжелезного повідомлення. Я писала серцем. Мені хотілося щоб він посміхнувся, зробити для нього щось приємне, зігріти маленького хлопчика, який всередині нього. Я відчуваю, в нього було нелегке дитинство. Він нічого не отримував просто так, він звик виборювати все, досягати самотужки. Він борець, як і я.

Не можу нічого вдіяти і пишу йому знову.

Привіт. Як справи? Як твій настрій сьогодні? Я прокинулась з думкою про те, що отримає повідомлення з твоїм побажанням доброго ранку, але його немає. Ти не виконуєш свою обіцянку. Я виграла наше парі і маю право на цю невелику ранкову радість. А ще я хочу щоб ти знав, у тебе все вийде, - згадую його стурбовані очі в офісі і розумію, що йому потрібні слова підтримки,-я вірю в тебе. Надсилаю і завмираю, коли бачу статус повідомлення майже миттєво. Він прочитав його, але не набирає тексту у відповідь. Мене знову починає трясти. Мені жахливо холодно, сльози накочуються і крізь їх пелену я помічаю нове повідомлення, -Привіт, незнайомко, був зайнятий. Вже пізно, тому солодких снів.- я посміхаюсь, біль в грудях заспокоюється та серце все ще шалено калатає. Я притискаю телефон до грудей і ховаюсь під ковдрою, ніби він своїх демонів. Стало спокійніше, тепліше, я провалююсь в сон.