Нова жертва

-Привіт, Тарасе!

-Максиме, де тебе носить?

-Кажи, тільки хай це буде щось хороше нарешті.

-Трясьця твоїй матері, він знову за своє. Знайдена жінка, знову, ще одна. Ти чуєш це, ще одна жертва. Боже, Максиме!

Голос Тараса переходив на крик і в кінці віддавав пискляво-істерчними нотами. Він працює на посаді помічника слідчого вже вісім років і теоретично тепер є моїм підлеглим. На віддану мені посаду ми були головними претендентами, він через свій великий досвід роботи в правоохоронних органах, я за вислуги. Неодноразово смерть кидала мені виклик і я завжди пошивав її  в дурні. Мені доводилось рятувати людські життя. Він хотів цю посаду, в нього сім'я, двоє діток і підвищення йому потрібне було більше ніж мені, він часто жаліється на свою зарплатню і неодноразово хотів навіть змінити роботу, але, мабуть, усіх поліцейських тримає тут щось більше ніж просто зарплатня. Я ж хотів цю посаду, бо живу цим. Я завжди хотів стати поліцейським, мені подобалось допомагати людям , я хочу змінити цей світ. Мою кандидатуру погодили на цю посаду через мою пристрасть і відданість роботі, я вдячний за наданий мені кредит довіри і я повинен виправдати її. В мене також є особисті рахунки з життям, які потрібно звести до нуля. Історія, яка не дає мені спокою, відколи я пам'ятаю себе. Тепер, на новій посаді в мене з'явилось більше інструментів для пошуку відповідей. Я одна дитина в сім'ї, але могло бути інакше. Мій брат, якого мати назвала Степаном, а потім залишила у пологовому, є моїм близнюком, точною копією мене. Мама завагітніла нами, коли їй було сімнадцять і мій біологічний батько покинув її, а батьки відвернулись, бо вона опозорила поважну сім'ю сільських вчителів. Моя мама художниця і все, що стосується рукоділля, то її. Вона малювала портрети прямо на вулиці, коки я спав в імпровізованій колисці. Ми жили в маленькій кімнаті в гуртожитку для малозабезпечених сімей. Мама любила мене всім серцем і моє дитинство було щасливим, до того моменту, як я дізнався, одного свого дня народження, що в мене є брат. Мама ридала і клялась, що не могла вчинити інакше. Я вірив їй, але ще тоді не міг зрозуміти. Я запитав, чому вона вибрала мене, а вона крізь схлипування сказала, що я був спокійною дитиною, а Степан плакав весь час. Мені не прийшлось до душі таке пояснення і зараз мене лякає те, що можна ось так кинути свою рідну дитину, але мама зробила для мене, все, що могла і я впевнений, якщо б в неї була така можливість, вона б це зробила і для мого брата. Я пообіцяв їй, що знайду його і вона розкаже йому, як важко їй довелося з таким рішенням. З роздумів мене повертає до реальності штурхан в плече і я підводжу очі. Все ще відчуваючи щем в грудях я намагаюсь отямитись і швидко кліпаю. Тарас розкидає на столі переді мною фото і я хапаю повітря щоб зробити вдих. На фото ще зовсім юна дівчина, блакитні очі відкриті і погляд застиг десь в небі. Боже, який виродок зробив таке з нею. Я б'ю кулаком щосили поруч з однією з фотографій.

-Тарасе, знаєш що пропонує наша доблесна служба безпеки країни?

-Ти ж розумієш, що це божевілля і це діє тільки в американських фільмах. А якщо подіє, ти хоч уявляєш який це ризик?

-Я не дозволю щоб це повторилось і крапка. Не дозволю щоб постраждала ще хоч одна жінка.

Максиме, мої вітання,-вигукує білявка і мчить прямо до мене. Я відступаю трохи назад, а потім змушую себе посміхнутись і надати обличчю вираз, схожий на привітний. Я ще не запам'ятав тут усіх за іменами. Тому кажу просте спасибі і у відповідь на її епічні вітання просто тисну їй руку. Не встигаю оговтатись від такої уваги до моєї особи, яку я терпіти не можу, як помічаю Олега, який посміхається на всі свої тридцять два зуба і майже підбігає до мене. Він по-дружньому стукає мене по плечі і намагається зв'язати слова в щось, схоже на вітання. Він не такий красномовний, як білявка, що кинулась сьогодні вітати мене першою. Слідом за Олегом підтягується решта присутніх і тиснуть мені руку, бажаючи здоров'я та натхнення. Я знав про традицію приносити торт та фрукти, щоб пригощати колег в свій день народження, але проігнорував її, сподіваючись прикинутись неінформованим про це, бо взагалі хотів приховати свій статус іменинника і уникнути цих сентиментів. Зрозумівши, що мій план зазнав краху, я вирішую реабілітуватись в очах нових колег і пропоную всім приєднатись до невеликого святкування після роботи. Обираю заклад в центрі міста та повідомляю їх.

Я дозволив собі відволіктись на кілька хвилин від справи, над якою працюю, згадую і знову розкладаю перед собою фото жертви. Я намагаюсь зрозуміти його мотиви, відтворити обставини під час яких вона помирала, уявити її поведінку, але версія медичного експерта суперечить моїй власній. В діях цього вбивці є певна культовість, він намагається щось сказати. Серійність. Це слово мене лякає, невже в моєму місті розгулює серійний вбивця! Чорт забирай! Божевільний псих, що ти хочеш сказати світові через свої жорсоткі діяння? Чому ти мучиш цих невинних жінок? Я хочу простежити хоч якусь спільну рису між двома загиблими і зниклою жінкою, яку досі не знайшли, але це питання часу. Я хочу зрозуміти за яким принципом він обирає своїх жертв і чому він залишає їх в оголеними на простирадлі біля водойм в людних місцях? Чому він навіть не намагається заховати тіла, він, мабуть, отримує задоволення, коли інші бачать його "роботу". Він створює паніку, для мене це виклик, для всієї поліції це виклик. Мені потрібно з'явитись на брифінг, але в мене немає ще жодних ниток, за які варто потягати. В обох жерт немає на тілі слідів боротьби, вони не намагались захистити себе. Дія клофеліну зафіксована, як і велика доза снодійного, але йому потрібно було якось впіймати їх. Найімовірніше, посадити в авто. Хоч якийсь супротив вони повинні були чинити. Якщо тільки вони не знали його, не погодились піти з ним добровільно. Для опрацювання цієї версії варто підключити відділ електронщиків і отримати інформацію про всі можливі контакти двох загиблих і зниклої жінки. Я формую запит для перевірки і не відразу помічаю дівчину, яка стоїть біля мого стола і стежить за моїми рухами, ніби чекає слушного моменту привітатись. Анна. Вона яка недавно перевелась у наш департамент, як і я. Я відкладаю клавіатуру і вітаюсь першим, питально дивлячись на неї. Вона перехоплює погляд і дивиться мені прямо в очі, кілька секунд проходить і вона вітається у відповідь. Анна повільно простягує мені руку, ніби боїться, що я відмовлюсь простягнути їй руку у відповідь. Вона вимовляє коротке "вітаю", похапцем повертається і швидким кроком йде до дверей. Я кидаю їй в спину своє дякую і продовжую працювати. Ця дівчина мовчазна, відколи я тут, вона все на "ви" і більше двох слів не вимовляє, схоже вона не дуже цікава особистість. Я здивований, як вона з таким рівнем комунікації працює тут. Мабуть, я викликаю в неї неприязнь, навіщо було ось це її скупе вітання. Я не люблю формальностей і лукавства, краще б вже не підходила зовсім, якщо така справа.