13

     Надворі вже темніло, тільки Костя не розумів чи це від хмурної погоди, чи то вже день знову став коротшим? Попереду він побачив Дарину у її блакитній кофтинці і твердо крокував за нею, не дивлячись, що вона йшла у протилежний бік, ніж було потрібно Костеві. Кілька холодних крапель дощу впали хлопцеві на голову. Потім каплі стали дедалі частіше потрапляти на Костю. Хлопець дістав парасольку і пришвидшив крок. Вітру на вулицю не було, лише сильний дощ барабанив об тканину парасольки. Костя знову відшукав очима постать Дарини і помітив, що її волосся стало мокрим. Чому вона не накрилась парасолькою?! І раптом Костя зрозумів, що у дівчини її просто немає. Тут же спало йому на думку наздогнати її і заховати під свою парасольку. Але як вона зреагує на цей жест? А якщо образиться? «Ех, будь, що буде! – Зітхнув Костя. – Тато ж казав, що треба наважитись!». Костя став іти швидше і не пройшло хвилини, як наздогнав Дарину.

Холодні каплі вже добре намочили її волосся та одяг. Дівчина відчувала холод, її тіло стало тремтіти, а дощ, здавалось, збільшувався. І раптом… припинився? Дарина озирнулась і побачила парасольку та чиїсь руки, що її тримали. Дівчина відшукала очима свого рятівника і чомусь знітилась.

- У мене велика парасолька. Місця вистачить нам обом. – Несміло мовив Костя.

- Не варто було… Я тут недалеко живу… - Тихо сказала Дарина. Почувалась вона геть незручно.

- Я проведу тебе.

- Гаразд. -   Погодилась дівчина.

    Деякий час ішли мовчки, слухаючи лише дощ. Та раптом різкий телефонний дзвінок перервав їхній спокій. Дзвонила мама Дарини.

- Донечко, ми з татом від’їхали у справах, за годинку десь будемо! Розігрій собі вечерю, я лишила на плиті.

- Мамо, я ключі забула сьогодні.

- Ой, донечко, зачекай нас у когось з подруг, не маємо можливості зараз повернутись! – Сказала мама і від’єдналась. А Дарина лише зітхнула. Костя поруч з Дариною і добре почув, що сказала мама.

- Тебе провести до подруги? – Спитав він.

- Ні. Ми майже прийшли до мого будинку. Зачекаю батьків у під’їзді!

- Але ж ти змокла, тобі потрібно зігрітись!

- Нестрашно. Дощ не такий то вже й холодний!

- Ти можеш випити гарячого чаю. Скажімо, он в отому кафе, що виглядає з-за рогу. Хочеш, складу тобі компанію? – Несподівано спитав Костя.

- Гаразд. – Несподівано навіть для себе відказала Дарина.

     В кафе пахнуло затишком, свіжою випічкою і гарячим шоколадом. Відвідувачів було чимало, та Костя помітив у самому закутку вільний столик на двох. Саме туди він і привів Дарину.

- Що будемо замовляти? – Спитав Костя у Дарини.

- Чай, звісно! Ми ж прийшли зігрітись! – Відповіла Дарина.

- Капучино чи гарячий шоколад теж зігрівають…

- Можливо, але ми домовлялись про чай! – Наполягала на своєму Дарина. Але після сказаного, вона злегка усміхнулась. Костя помітив це і усміхнувся у відповідь. А потім пішов зробити замовлення, бо офіціант довго до них не підходив.

- Багато людей, але обіцяли принести замовлення через десять хвилин! – Сказав Костя, коли повернувся.

- Чай можна зробити і за п’ять. – Відмітила Дарина.

- Мабуть, дуже зайняті. Ти ж не поспішаєш?

- Ні. Батьків вдома немає, а я ключі забула, так що поспішати – нікуди!

- От і добре! – Відповів Костя.

    А рівно через десять хвилин принесли їхнє замовлення: дві чашки чаю та дві порції млинців.

- Але ж я казала тільки чай!

- Так, чай перед тобою. А про млинці ти нічого не казала і я подумав, що вони тобі сподобаються…

- А з чим млинці?

- З яблуками і корицею. Чуєш, як ароматно пахнуть!

- Ага. А чому ти обрав начинку з яблук, ти їх так любиш?

- Просто… ти дівчина, яка асоціюється у мене з яблуками… Вибач, якщо це тебе ображає…

- Хм… А я чомусь вирішила, що асоціююсь в тебе з великим стосом книг!

- Ні, книги це добре, але яблука – краще! Ми з моїм татом теж недавно посадили молодий сад із яблук та груш!

- А поки вони підростають, ти вирішив покуштувати яблук у чужому саду… - Не думаючи, випалила Дарина.

- Та ні. Це я не для себе. Для Тані…

- Знаєш, Костю, я напевно піду! – Голос Дарини зазвучав дещо ображено і дівчина рішуче підвелась зі свого місця.

- Не йди! – Костя різко схопив її за руку. Цього жесту він сам від себе не сподівався. Дівчина здивовано дивилась на нього, а він все не відпускав її руки.

- Чому не йти? – Спитала Дарина.

- Бо… у тебе немає нікого вдома, і ключів теж немає.

- Нестрашно зайду на чай до сусідки.

- Але я ж замовив тобі чай!

- А якщо Таня образиться?

- А чому вона має ображатись? Я ж їй борг повернув!