7

      Дідусь та бабуся Дарини саме порались по господарству, коли раптом почули, як скрипнула вхідна хвіртка і загавкав Рекс.

- А це хто зрання вже прийшов? – Здивовано сказав дід.

- Ай справді хтось іде! – Бабуся приклала руку до чола і стала вдивлятись у бік хвіртки. – А це ж Дмитро Палій, а з то, певно, що його син! – Припустила бабуся.

- А що ж їм треба?

- Та зараз дізнаємось…

- Добро ранку, вам! – Першим привітався батько Кості.

- Доброго ранку! – Костя і собі пробурмотів, хоч почувався дуже незручно.

- Ви вже, мабуть, здогадуєтесь по якій ми до вас справі? – Спитав батько Кості.

- Та звідки ж нам знати? – Здивовано мовив дідусь.

- А що онучка вам не розповідала?

- А вона ще спить! – Відказала бабуся.

- Ну звісно, бо ж уночі злодіїв ловила!

- Та ви що? Яких злодіїв? – Аж сплеснула руками бабуся.

- Та тих що паркан вам зламали!

- Паркан? Наш? Ми не бачили… - Дідусь і бабуся не могли приховати свого подиву!

- Ну то добре, що не бачили. А ми зараз швиденько його відремонтуємо! – Сказав батько Кості, а хлопець весь цей час стояв, похнюплено опустивши очі.

- Ну, а чому ви маєте ремонтувати? Нехай ремонтують ті, хто поламав! – Мовила бабуся.

- Так ось він перед вами! Той, хто поламав. Бачите, яблук йому ваших захотілось! Добре, хоч зізнався мені!

- То це ваш син?

- Та мій…

 - Та нічого страшного… Той паркан старий був. Я й сам його відремонтую! – Відмовився дідусь.

- Ні, ні. Нехай вчиться Костя. Нашкодив – треба виправити, а я проконтролюю, щоб все було добре зроблено. Ви вже вибачте, що трохи заважатимемо.

- Та що ви! Якось геть незручно… То й я піду вам допоможу, бо цей паркан вже з десяток років не ремонтувався! – Сказав дідусь.

- А чому ж ти, синочку, не попросив тих яблук! Ми б і так дали, тільки же вони не дуже стиглі… - Промовила бабуся.

- Та навіщо просити, коли можна вночі вкрасти! – Жартома мовив батько Кості. – Веди но, показуй, що ти там накоїв…

     І Костя з батьком та дідусь попрямували до поламаного паркану. Костя думав, що ще ніколи в житті такого сорому не зазнав, але що поробиш, батька ослухатись не міг.

       Бабуся закінчивши ранкові турботи, здалеку поглянула як там робота йде з парканом, а потім побігла онучку будити.

- Дариночко, ти ще спиш? – Тихо мовила бабуся, ледь прочинивши двері у кімнату дівчини.

- Бабусю? Щось трапилось? – Сонно спитала Дарина.

- Та дещо трапилось! – Відказала бабуся.

- Я зараз прийду на кухню! – Пообіцяла Дарина і бабуся пішла. А дівчина негайно підвелася з ліжка і не пройшло й п’яти хвилин, як вже прийшла на кухню.

- Бабусю, усе гаразд? – Схвильовано спитала дівчина.

- Ой, навіть не знаю як сказати. – Почала бабуся. Вона якраз чистила картоплю. – Рано-вранці до нас сьогодні зайшов у двір Дмитро Палій разом зі своїм сином.

- І що? Я їх знаю?

- Можливо, молодшого і знаєш! А я от знаю старшого і скажу, що це чесна і хороша людина.

- А звідки ж я молодшого маю знати? – Дарина була ще трохи сонною і тому не дуже розуміла про що говорить бабуся.

- Так от: вони прийшла ремонтувати нам паркан! Батько стверджує, що це син поламав!

- Ага! То таки прийшов! Та сам злякався, батька привів… - Хитро усміхнулась Дарина.

- То що справді він у нас яблука крав?

- Та крав, бабусю, я його на гарячому спіймала. Пригрозила поліцією, отож злякався! Може, й батько у нього хороший, а от про сина цього не скажу…

- Та що там, та всі ми колись щось схоже робили! – Заперечила бабуся.

- Я – ні!

- Ну ти, може, й ні, бо потреби не було… А у хлопця, можливо, немає дозрілих яблук, ось і вирішив нарвати… Та якби там не було, паркан наш вже й парканом назвати важко було, а вони он як стараються, треба їм віддячити! Отож, Даринко, допоможи мені обід зготувати, то запросимо наших гостей до столу!

- Ще чого? Він у нас яблука крав, паркан поламав, а ми його ще й пригощати маємо! Ні за що!

- Онучечко, не можна так. Цей Дмитро хороша людина, він не раз колись нам допомагав, ну, а син раз вчинив недобре, то ж не значить, що він і далі так робитиме. До людей треба відносить по хорошому. Вони в нас працюють, а ми їх обідом пригостимо! Я ж не кажу бенкетний стіл готувати, а так що-небуть…

- Ох, знаю ваше «що не-будь»! – Зітхнула Дарина і стала бабусі допомагати чистити картоплю.

Невдовзі стіл був накритий. Небенкетний, звичайно, та наїдків було вдосталь.

- От і як раз закінчують! Піду запрошу їх поїсти! А ти, Даринко, піди поглянь чи біля умивальника є чисті рушники, щоб наші гості мали чим руки витерти. – Попросила бабуся.