Глава 3. Великий дім та маленькі таємниці

Глава 3. Великий дім та маленькі таємниці

Минуло кілька днів з того евакуаційного вечора, який перевернув душу Ярослава догори дриґом. Життя на розкішній віллі Горлових, розташованій у найпрестижнішому й найзеленішому районі Делі, котилося своїм звичним, розміреним темпом. Цей дім був справжнім оазисом серед галасливого, спекотного індійського мегаполісу. Сім'я Горлових переїхала сюди з України три роки тому, коли голова родини, Антон Горлов, вирішив розширити межі свого бізнесу й заснував велику міжнародну компанію з експорту натуральних індійських спецій, ефірних олій та екологічного текстилю до Європи. Справа швидко пішла вгору, і тепер вони міцно стояли на ногах, маючи статус шанованих та заможних іноземців.

Родина Горлових була великою, гучною та дружною. Батько, Антон, був чоловіком суворим у справах, але безмежно закоханим у свою дружину Олену — м'яку, витончену жінку, яка тримала на своїх плечах увесь домашній затишок. Вони виховали п'ятьох дітей, і для кожного з них батьки були готові віддати останнє, захищаючи свою малечу від будь-яких життєвих негараздів.

Найстаршим був Ярослав — права рука батька, серйозний та відповідальний спадкоємець сімейної імперії. Наступним ішов Микита — повна протилежність старшому братові. Микита навчався на лікаря-хірурга на дистанційній формі в престижному європейському університеті, проводячи дні й ночі за підручниками з анатомії. Також у родині підростали три сестри: старша з дівчат — розважлива й сувора Ніка, середня — примхлива Катерина, та найменша, десятирічна сонячна Аліса.

Величезна вілла Горлових вражала своїм розкішним інтер'єром: високі стелі, мармурова підлога, що дарувала жадану прохолоду, масивні меблі з темного дерева та панорамні вікна, що виходили у квітучий сад із басейном. Проте навіть у такому ідеальному місці не обходилося без чисто сімейного хаосу.

Того ранку в просторій вітальні спалахнула чергова суперечка. Причиною стала Катерина. У свої вісімнадцять років дівчина була ще тією егоїстичною стервою: вона обожнювала розкидати свої речі, залишати брудний посуд де заманеться і щиро вважала, що прибирання — це справа будь-кого, тільки не її. На журнальному столику знову височіла гора з порожніх склянок із-під соку, обгорток від солодощів та розкиданої косметики Каті.

Ніка, яка терпіти не могла безладу, не витримала першою.

— Катю, це вже переходить усі межі! — обурено вигукнула Ніка, підходячи до сестри, яка ліниво гортала стрічку в телефоні, закинувши ноги на диван. — Прибери за собою цей смітник! Ти доросла дівчина, а поводишся як маленька нечепура. Мама цілий день на ногах, а ти навіть чашку за собою помити не здатна! Не чуди, негайно прибери зі столу!

Катерина лише закотила очі й демонстративно відвернулася:

— Ой, Ніко, не починай нудити. Тобі треба — ти й прибирай. На те ми й багаті, щоб не думати про такі дурниці. Скоро прийде хтось і прибере.

— Та як ти смієш?! — спалахнула Ніка, готову вже силою змусити сестру підвестися.

У цей момент до вітальні увійшла Олена Горлова. Побачивши, що дівчата ось-ось посваряться надію, вона м'яко, але рішуче стала між ними:

— Дівчата, тихо! Годі вам сваритися з самого ранку, у мене вже голова тріщить від вашого крику. Катю, Ніка права, поважай працю інших. Але й ти, Ніко, не гарячкуй.

Олена втомлено зітхнула, оглядаючи величезну кімнату. Вона розуміла, що самотужній справлятися з таким величезним будинком і великою родиною стає дедалі важче. Потрібні були робочі руки.

Увечері, коли діти розійшлися по своїх кімнатах, Олена поділилася думками з чоловіком. Антон сидів у кріслі з чашкою чаю, уважно слухаючи кохану. — Антоне, нам конче потрібна помічниця по дому, — тихо сказала вона, масуючи скроні. — Дівчата постійно сваряться через прибирання, вілла величезна, я просто не встигаю за всім угледіти. Та й готувати на таку ораву щодня…

Антон ніжно обійняв дружину за плечі й усміхнувся: — Не хвилюйся, моя люба. Якщо треба — значить, знайдемо. Я завтра ж дам оголошення в місцеву газету та на інтернет-портали. Напишу, що шукаємо чесну, охайну дівчину з місцевих, яка знає мову й зможе допомагати тобі по господарству. Головне — щоб ти не переживала і більше відпочивала.

Олена вдячно притулилася до чоловіка, але на її обличчі все одно залишилася тінь тривоги. Антон помітив це.

— Олено, щось ще не так? Ти сама не своя останні дні.

— Я хвилююся за Ярослава, — зізналася вона, підводячи очі на чоловіка. — Ти помітив, як дивно він поводиться останнім часом? Завжди такий зібраний, занурений у роботу, а тепер… ходить наче привид. Замислений, на запитання відповідає неуважно, вечорами кудись зникає на машині, повертається похмурий, кулаки зчеплені. Я боюся, чи не сталося чогось на виробництві або, не дай Боже, кримінал якийсь. Ти ж знаєш, яка це специфічна країна.

Антон серйозно насупився. Він теж помітив зміни в старшому синові, але думав, що це просто втома від складних переговорів.

— Добре, я обіцяю поговорити з ним, — твердо сказав батько. — Але ти ж знаєш Ярика — він кремінь. Якщо сам не захоче, з нього слова не витягнеш. Зі мною він розмовлятиме як із начальником.

Антон замислився, а потім на його обличчі з'явився хитрий план. Він згадав, що у Ярослава є людина, якій він довіряє найбільше таємниць — його молодший брат Микита. Брати завжди були близькими, попри різницю в характерах.

Антон підвівся й попрямував до кімнати Микити. Постукавши, батько відчинив двері й застав сина за звичною картиною. Микита сидів за своїм великим робочим столом перед екраном ноутбука, на якому світилися тривимірні моделі людських суглобів. На ньому були великі круглі окуляри для зору, які робили його обличчя ще розумнішим, на губах ледь помітно пробивалися юнацькі вусики. Сам по собі Микита був худим, струнким, але дуже симпатичним хлопцем із доброю посмішкою та м'яким поглядом майбутнього лікаря. У вухах у нього були великі навушники, тому він не одразу помітив батька.