Білий кіт, Арієль та Ліля дізнаються дещо про Артура

Вогонь безжально поширювався. Артур міліметр за міліметром проштовхував стілець разом з собою до столу в кутку невеличкої кімнатки. Хлопець запримітив там старий поржавілий ніж.

— Він дарма старається, — озвалася Арієль. — Мотузки Зоряни не розріжеш. Тут лише магія впорається.

— Ти… — Ліля закашлялася, — впевнена?

— Абсолютно.

Дівчина спробувала зупинити Артура, але він не став слухати. Хлопець і сам це розумів, але приймати не хотів. Здавалося, що не пробачить собі, якщо принаймні не спробує.

Нарешті діставшись до столу, вхопив ножа зубами та спробував розрізати мотузки в районі грудей. Він кивав головою, немов голуб, але нічого не виходило. Під ржавим лезом не лишалося навіть малесеньких слідів.

— Дідько! — кинув ножа на підлогу. — Ми тут помремо!

— Це моя провина, — бідкався Смарагд. — Мені не варто було намагатися стати помічником чаклунки.

— Ні! — крикнув Артур! — Винні лише кляті відьми!

Три пари очей втупилися в нього. Ліля та коти одночасно прокричали:

— Ти їх розумієш?!

— Ти нас розумієш?!

Хлопець окинув всіх поглядом та зітхнув:

— Думаю, це вміння мені від матері дісталося.

— Але чому ти тоді ніколи не говорив зі мною? — запитала Арієль.

— Бо ненавиджу все це відьомське.

— Тобто мене теж? — засмутилася Ліля.

— Чому це? Ти ж не відьма…

— Однак, котів розумію. Взагалі всіх тварин. Я писала тобі про це. А ти вдав, що не повірив.

— Мабуть, лише завдяки тобі я зрештою прийняв це в собі, — озвався Артур після хвилинного мовчання. — Подумав, якщо на стільки світла людина має подібний дар, то він не такий і лихий…

Дівчина зашарілася і мусила відвести погляд вбік.

— Що ж, — озвалася, коли нарешті опанувала себе. — Якщо ми всі невдовзі помремо, то, може, хтось принаймні пояснить мені за що? Чи ви теж нічого не знаєте?

* * *

Аліса й Лейла дісталися до хатинки незадовго після того, як Арієль завершила розповідати про передбачення. Артуру та Лілії стало ніяково від того, що якась там ворожка вже й одружила їх, але обдумати це як слід та обговорити не встигли.

Почувся гучний ляск. Аліса зняла чари Зоряни зі входу до хатинки та винесла двері з допомогою заклинання. Відьма одразу кинулася до бранців та взялася прибирати мотузки.

— Мама?!

— Забираймося звідси! — крикнула, коли звільнила всіх.

Вони побігли до виходу, але вискочити встигли лише коти. Потім балка обвалилася і перекрила шлях до порятунку. Аліса озирнулася навколо, повільно проводячи долонею, що витягнула перед собою. Вона намагалася відшукати місце, де Зорянин вогонь ще не надто сильний. Нарешті вона запримітила невеличке віконечко. Воно було таким малесеньким, що його навіть дощечками не забили. Але людина все ж просунутися зможе.

— Синку, послухай! Зараз я ненадовго загашу вогонь біля вікна. А ти одразу вилазь звідси. Тільки дуже швидко, бо Зорянині чари довго втримувати не вдасться.

— Ні, спершу Ліля!

— Навіщо мені рятувати цю дівку? Все сталося через те, що вона припхалася до нашого міста. Хай сама вигадує, як звідси вибратися, або згорить! Достатньо того, що я мотузки зняла.

— Або першою звідси забереться Ліля, або ми помремо тут вдвох!

Відьма прицмокнула й закотила очі, але погодилася на умову хлопця. Аліса прошепотіла закляття і язики полум’я розступилися. Артур допоміг Лілі дістатися до віконця, яке розташовувалося доволі височенько. Щойно зникли ноги дівчини, вогонь знову зімкнувся, а відьма впала на карачки. З кожною наступною секундою чари міцнішали й протистояння їм швидко висотувало з Аліси сили.

— Мамо, ти як? — Артур присів біля неї.

— Нормально, — тяжко видихнула. — Твоя черга.

— Давай краще ти. Ковтнеш свіжого повітря, а потім вже звідти притримаєш вогонь для мене.

— Ні! Або ти перший, або ми помремо тут вдвох!

— Шановна пані, а ви, бува, не моя родичка?

Хлопець посміхнувся куточком губ. Жінка відповіла тим самим. Кивнула на вікно і знову прочитала закляття. Артур слухняно вибрався з хатинки.

Аліса розпласталася на підлозі. Сил зовсім не лишилося. Перед очима все розпливалося та перетворювалося на помаранчеве місиво, яке зрештою замінила темрява.