Чорний кіт повертає свій природний колір

Артур на стільки старанно виглядав з вікон «Райської кавусі», що аж притискався обличчям до скла. Він так розраховував на підтримку Лілі цього вечора! Юний хлопчина мав вперше виступати на публіці. Любов до гітари — єдине, що лишилося йому від батька. Вісімнадцять років тому брутальний, але дуже гарний музикант заявився до їхнього міста, де й познайомився з майбутньою матір’ю свого сина, про якого ніколи не дізнається. Так вирішила відьма Аліса, яка хотіла дитину, але чоловіка не потребувала. Сильне зілля назавжди стерло з пам’яті музиканта все «зайве».

Хлопець виріс серед свічок, обрядів, рідин, що дивно булькали, та нескінченних потоків людей, які зверталися за допомогою до його мами. Вона любила сина, але відьомство завжди лишалося на першому місці. Тому все життя Артур почувався самотнім.

Знайомство з Лілею стало ковтком свіжого повітря. Це вперше хтось відкладав інші справи, аби приділити час йому, а не навпаки. Дівчина відкрила йому світ, в якому підтримують та допомагають одне одному через звичайну доброту й людяність, а не тому, що це дає зиск. Де не потрібно навіть власній матері доводити вигідність тих чи інших рішень.

Алісі ця його дружба геть не подобалася, а точніше те, як Артур через неї змінювався. Вона не втрачала нагоди переконати хлопця в тому, що дівчина геть не така хороша, якою здається.

— Ага, чекай, чекай, приїде. Ні! Власними ніжками прибіжить, — розреготалася напередодні, коли син розповів про приїзд подруги. — Ото немає їй чого робити, як проти ночі до тебе пхатися, в чуже місто. Кажу тобі, та твоя Ліля насміхається з тебе.

— Ти її навіть не бачила, а вже ненавидиш!

— Отож-бо. Я — то таке, ти сам її не бачив. Немає віри цим романам в листах. Виникають раптово, затихають ще швидше.

Артур пропустив сказане повз вуха. Та ось довгоочікуваний вечір настав, а Лілі досі немає. В думки прослизнув малесенький черв’ячок сумнівів.

— Агов, ти доки там стовбичитимеш?

Хлопець мусив повернутися до своєї групи. Телефон в кишені завібрував. Нарешті дівчина дала про себе знати. Та Артур так і не наважився прочитати нове повідомлення. Боявся знайти в ньому підтвердження маминих слів.  

Рука доторкнулася до гітарних струн.

* * *

— То це ти як той жахливий лікар, якого бояться всі коти й собаки? — озвався Смарагд до Лілі, коли вони вже сиділи в таксі. — Мені натякали, що він часто допомагає, але іноді, коли до нього потрапляєш в лиху годину, втрачаєш дещо дуже цінне. Правда, що саме, мені так і не розповіли. Лише сказали, що після того краще хвоста не підіймати, коли вулицями гуляєш.

— Це вони, мабуть, ветеринара мали на увазі, — дівчина хіхікнула. — Ні, я не лікар. Лише допомагаю тваринам, коли можу. Тому не хвилюйся за… свої цінності.

Втім, свого часу вона хотіла стати ветеринаром. Це здавалося найбільш логічним рішенням для людини з таким унікальним талантом. Та в школі не склалося ані з біологією, ані з хімією, а від будь-яких ран та болячок пухнастиків ставало якось, м’яко кажучи, недобре.

Ліля дістала телефон із сумочки та взялася мудрувати над повідомленням для Артура, до якого жахливо запізнювалася. Розповісти про те, що ти їдеш вимивати фарбу з кота, коли вже маєш сидіти в кав’ярні в повній готовності почути першу пісню новоспеченого гурту — задачка не з легких.

Арієль тим часом картала себе за дурнувату ідею. Аби кішка знала, що та фарба аж на стільки шкідлива, то нізащо не запропонувала б нічого подібного.

— Чому ти тут? — запитав Смарагд у сестри. — Навіщо стежила за мною?

— Щоб ти не провалив своє завдання, братику. Нагадаю, що аби не я, ти б і досі думав, у що ще чорне вскочити.

— А я, ідіот, подумав, що ти хвилювалася за мене, — кіт відвернувся від Арієль та скрутився клубочком.

— Слухайте, шановні коти, я оце подумала, — озвалася Ліля, коли нарешті надіслала повідомлення. — А ми зараз замок не поцілуємо? Година пізня, салон вже певно зачинений.

— Не поцілуєте, — таксист вклинився в розмову так несподівано, що дівчина навіть трохи злякалася. Хіба ж чоловік міг подумати, що вона очікує на відповідь від тварин! — На Геловін місцевим жінкам чомусь дуже подобається тягатися зі своїми котами, тому ті тваринячі перукарі працюють цієї ночі, як виключення. Ходять чутки, що то якісь відьомські заскоки, але я в таке не вірю.

* * *

Арієль не знала, що їй робити. Вона втрапила до справжнісінької пастки. Поки грумер вимивав фарбу із шерсті Смарагда, вона металася з кінця в кінець, думаючи, як вчинити. Три роки кішка уникала власної сім’ї, аби не зашкодити їм. От! Одне неправильне рішення — і її брат опинився в небезпеці. Та й вона теж. А якщо Аліса і та червоноволоса дізнаються, що вони родичі, то взагалі всім гаплик.

Треба прийняти рішення. Але яке?! Арієль вирішила виграти для себе трохи часу. Вхопила зубами сумку Лілі та потягла за шафу. Нехай дівчина пошукає її, поки вона думатиме, як вчинити.

— Що ти витіваєш? — прошипів до неї брат.

— Просто допомагаю з твоїм дорученням.

— Ти чогось недоговорюєш.

— Гаразд. — кішка озирнулася, аби пересвідчитися, що дівчина достатньо далеко і нічого не почує. — Не пустити Лілю в кав’ярню — моє завдання від Аліси.