Фарбований чорний кіт ризикує побіліти

Стривожена білявка схилилася над непритомним котом. Ліля в останній момент встигла схопити його та відповзти від дороги. Колесо автомобіля проїхало в парі сантиметрів від її ніг. Водій точно прокричав щось нелітературне, але його ніхто не почув.

— Що з тобою сталося? Геть слабкий…

Чотирилапий чув голос дівчини, немов крізь пелену.

— Не знаю, вже другий день накочується слабкість.

— Це я й сама бачу. Мене причина цікавить.

Кіт від несподіванки різко прийшов до тями й зіскочив з теплих затишних рук.

— Ти що, теж відьма?

— Яка ще відьма? — Ліля розсміялася.

Люди навколо покосилися на неї. Дівчина, яка спілкується з котом, виглядає дивно.

— Ти ж розумієш мене. Звичайні люди так не вміють.

Вона знову підхопила його на руки та пішла далі від натовпу. Так незвично приємно перебувати в обіймах людини. Раніше кіт втікав, коли хтось дозволяв собі більше, аніж просто погладити. Так його вчила Лейла: не довіряти одразу, бо люди бувають різні.

— Як тебе звати? — тихенько запитала Ліля.

— В мене поки що немає ім’я.

Згадка про це нагадала знесиленому коту, чому він тут опинився. Склалося не так, як планувалося, але дівчина поки не йде до «Райської кавусі», тому вириватися з рук не варто. Це тішило, бо сили до нього досі не повернулися.

— А котяче?

— Ти про що?

— Ну, у всіх котів, окрім імені від господарів, зазвичай є й те, що дають батьки при народженні.

— Вперше чую. У нашому місті такого немає. Нас називають або відьми, або звичайні люди, які забирають до своєї родини.

— А там, звідки родом я, ще й не кожен кіт приймає людське ім’я. Але коли вже так, то я називатиму тебе Смарагдом. На честь твоїх оченят.

— Не варто, скоро мені дасть ім’я моя господиня-чаклунка.

— Нічого не розумію в оцих твоїх розповідях про відьом, але поки мені треба якось до тебе звертатися, тому побудеш Смарагдом.

Ліля сіла на лавку, бо вже стомилася нести пухнастика на руках. Коту його тимчасова кличка насправді дуже сподобалася, він навіть задумався над тим, аби попросити господиню лишити її, але дівчині, ясна річ, нічого не сказав.

— Якщо ти не відьма, то чому розумієш мене?

— Не знаю. Я з дитинства це вмію. Розумію мову всіх тварин, навіть можу відчувати деякі ваші стани. От ти, наприклад, дуже знесилений. Ніби й хвороби немає, але щось давить. Знаєш, це схоже на алергію. Смарагдику, ти останнім часом нічого незвичного не їв?

— Та ні.

— Хм…

Дівчина задумалася, погладжуючи густу шерсть. Намагалася глибше зануритися у самопочуття кота, але інших варіантів, в чому проблема, не з’явилося. Смарагд так розслабився під ніжними руками Лілі, що й сам незчувся, як замуркотів. Хтозна, скільки б вони так просиділи, аби не почав накрапати дощ, що швидко перетворився на зливу. Дівчина схопила кота і помчала шукати сховок. В пригоді стала автобусна зупинка.

— А це що? — вона раптом помітила, що на її руках та світлій куртці з’явилися чорні плями. — Так, стоп… — Ліля посадила кота на лавочку, дістала вологу серветку та спробувала протерти нею шерсть Смарагда. — На бруд не схоже…

— Не треба! — кіт відскочив. — Зіпсуєш все.

— Це фарба? Як? Навіщо? Де ти взагалі її знайшов?

— Мені треба було стати чорним котом.

— І давно ти це зробив?

— Вчора.

— Тепер я все зрозуміла. В тебе алергія на фарбу. Потрібно негайно змити це з тебе.

Лілію давно не дивували вчинки тварин, бо коли багато людей лише здогадувалися, що браття наші менші розумніші, аніж здається, то вона це точно знала. Але цього чотирилапого дівчина не розуміла. Навіщо коту знадобилося фарбуватися і до чого тут відьми?.. Коли її друг по листуванню писав про місцеві дивовижі, Ліля ті розповіді сприймала як казки й легенди, але, здається, що навіть повітря тут переливається якимись особливими вібраціями. Як незвично знайти щось, що дивніше вміння розуміти тварин!

Смарагд також задумався. Слабкість його не лякала. Це не така вже й висока ціна за статус кота відьми. Однак, якщо дівчина візьметься за змивання фарби, то не піде до кав’ярні, тобто доручення буде виконано. Напевно майбутня господиня пробачить йому це… вимушене тимчасове побіління. Можливо, навіть дасть йому чому фарбу, аби він не крав її.

— Гаразд.

— У вас тут є грумер? Не впевнена, що зможу сама вимити фарбу.

— Хто?

— Ну, це…

— Є! — ніби нізвідки виринула Арієль. — Я проведу.