білий горобець
театр однієї акторки. performance
їм не було сенсу мене вбивати. вони просто змусили мене забути, хто я насправді. кожного дня, систематичними рутинними подіями, які вони характеризували як норму, хоча кримінальний кодекс України з ними б не погодився. з ранку до вечора. з вечора до ранку. кожного дня. кожного тижня. кожного місяця. кожного року. систематичне повторення одних і тих самих подій, одних і тих самих дій, одних і тих самих алгоритмів. і я забуваю. себе. не можу навіть відповісти на запитання банальне: "хто я?". перечитую старі клапті паперу з уривками записів: липень 2019-го, червень 21-го, травень 24-го... розрізнені уламки спогадів. їх писав хтось живий. але хто? підходжу до дзеркала. дивлюся у відображення. поряд стоїть він: широкий, високий, насуплені брови, зелені очі хижого розрізу, цинічна посмішка. я поряд із ним маленька дитина. беззахисна. налякана. але чи це я взагалі? хто ти, образ по той бік дзеркальної гладі? це ти писала ті рядки на паперових фрагментах? твої сонати? твої симфонії? хто ти?! де ти?! коли ти перестала бути людиною?! коли ти перестала бути собою? чи була ти взагалі кимось і колись..?
я. їм. потрібна. тільки. для. одного. рутина. повторення. повторення. повторення. це зручно.
я зникла. вони стерли мене. я їм більше не потрібна. і що натомість? вони не вбивали мене. вони просто змусили мене забути себе.
Відредаговано: 06.05.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
