Розділ 17

     Кароліна зʼявилася в їдальні і вмить спопелила зомбі-охоронців, перш ніж вони встигли підняти тривогу. Вона окинула поглядом учнів, що сиділи на підлозі із звʼязаними руками і кволо дивилися на неї. Вони були чимось ніби одурманені. 
      — От, дідько,— вилаялася вона.— Це буде складніше,  ніж я собі уявляла.

      Складність була в тому, що ділянку, котру вона мала зачаклувати, спершу треба було звільнити. Полонені, їх було близько двох сотень чоловік, в більшості були попід стінами і не заважали їй. Заважали столи, масивні, деревʼяні і важкі на вигляд. Совати їх магією вона ненаважилася, щоб когось не покалічити. Спробувала вручну, але зрозуміла, що надто слабка для цього фізично, може один два ще б зрушила з місця , та не більше. Тому едине логічне для неї рішення - спалити ті, що заважають. Вона змахнула руками і вісім столів в центрі приміщення спалахнули. 
        — Почекайте трохи, зараз ми все владнаємо...— зітхнула вона поглянувши на полонених. Вона дістала із сумки, що принесла з собою, чотири кристала і почала ходити по їдальні відміряючи кроками необхідну ділянку. В кожному куті вона залишала по кристалу. Ставши в центрі імпровізованого рингу, вона почала промовляти слова заклинання. Її очі світилися фіолетовим сяйвом і з кожним словом кристали спалахували все яскравіше. Раптом вони згасли і вона поспішила вийти з зачаклованої зони. 
       Вона відчувала себе надто слабкою, цей ритуал і телепортація з міста забрали забагато магічної енергії, навряд тепер зможе без підзарядки зустрітися з Дрейком. Доведеться лишитися і почекати Ніколаса. 
      

•••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••
   
        Маркус і Ніколас увійшли до їдальні і застигли на місці, припинивши розмову на півслові. В центрі зали, спиною до них стояла білявка в яскраво червоній сукні. Вона повільно обернулася і лукаво посміхаючись поглянула на них. Двері за їх спинами миттево зачинилися і спалахнули священним вогнем. 
         Маркус не вагаючись промовив коротке закляття виставивши вперед руку і з-під підлоги, прямо біля ніг Кароліни вирвалися чорні лози, які вмить обвили її тіло, звʼязуючи і позбавивши можливості рухатися.

       — Ну, нащо одразу закляття?— насупивши губи промовила вона, відмітивши, що йому треба зробити ще півтора кроки, щоб опинитися в потрібній зоні.— Я ж просто поговорити хотіла.

       — Зараз з повелителем поговориш,— промовив Маркус, продовжуючи контролювати лозу. Одна з яких почала обвивати ї шию.

        — Не хочу з повелителем, хочу з вами, Маркусе.

        — Хіба нам є про що говорити, Катріно?— підняв брову Маркус.

        — Звісно є... Про Кароліну, наприклад...— промовила дівчина відчуваючи на шиї лозу, але вона не стискала її горло, він не хотів її вбивати. Ніколас стояв насупившись, гадаючи, як вона планує тепер викручуватися, чи встигла вона поставити кристали і чому не пішла звідси? 

        — Хочеш сказати, що вирішила і її зрадити?— здивувався Маркус.

        — Я ще не визначилася з ким краще,— усміхнулася вона.

       — Ти вбила Аврелію.

       — Бо вона хотіла вбити мене.— Вона всміхнулася:— нумо, Маркусе підійдіть до мене, я вам відкрию таємницю Кароліни... Скажу де ви зробили помилку, коли вбивали родину Вінсента... Чи вам нецікаво? — Її посмішка стала ширше.— Чи ви боїтеся до мене підійти? Я ж звʼязана, ніяк не втечу... підійдіть, я не хочу щоб це чув ще хтось... Тут забагато свідків. А потім зможете мене вбити, чи не вбити... 

          — Це схоже на якусь пастку,— промовив він тихо до Ніколаса. 
          — Вона ж всеодно закута чарами... раптом те, що вона розповість важливо і допоможе знешкодити Кароліну,— припустив Ніколас.

          — Добре, пильнуй навколо, Лич нам нічого не зробить, але якщо зʼявиться Кароліна чи Самайн...— тихо сказав Маркус.

          Ніколас кивнув.

         Вони рушили вперед. Ворто було зрбити два кроки, як кристали спалахнули. Яскраве світло від них стовпом піднялося до стелі і назад, і окреслило межі зачаклованої прямокутної ділянки. 
        Маркус застиг на місці і озирнувся.

        — Ой, хтось потрапив у пастку,— усміхнулася Кароліна.

        — Що ти затіяла?— спитав він і спробував змусити лозу стиснути їй горло, але чари не подіяли.

        — Ви мене знову недооцінили, Маркусе,— промовила вона спостерігаючи, як Ніколас, за його спиною зняв некромантську мантію і відкинув її геть,  щоб не заважала.— Я прийшла попрощатися, мені не вистачатиме уроків з вами... Вони були дуже інформативні...— Ніколас закотив рукава і прикликав магічні клинки, приготувавшись.— Я подарую вам спокій і знищу ваше тіло, коли Ніколас вас вбʼє. 
         Маркус насупився і обернувся. Нік вже стояв у бойовій стійці, готовий до нападу. 
        — Отже ти теж зрадив нас... — він створив клинки і приготувався відбивати атаку.— Кароліна тебе чимось переманила, чи ти просто пішов слідами коханої?

        — Вона мені не кохана. І ніколи нею не була. Ніхто мене не переманював, ви робите жахливі речі, і плануєте неприпустиме. Вас треба зупинити,— промовив Нік і кинувся в атаку. 
       Вони рухалися по колу, Ніколас завдавав удар за ударом, а Маркусу лишалося лише захищатися. Він явно був  не найкращим бійцем на клинках. Ніколас обрав правильну стратегію, тому бій тривав недовго. Йому набридло бродити колами, він різко присів і зробив підніжку. Маркус впав і тут же, миттєво,  гострий клинок проткнув його серце. 
       Блекк підвівся і підійшовши до Кароліни розрізав лози, що досі стримували її. Дівчина наблизилася до Маркуса і присіла поруч з ним. Некромант ще був живий, він здивовано притискав руку до рани, з якої не текла кров. Поглянувши йому в обличча, вона сумно сказала.

       — Я вдячна вам за все, чому ви мене навчили, правда. Я розкажу вам таємницю,— прошепотіла вона.— Ви вбили всю сімʼю Вінсента, не вижив ніхто. Він ніколи не зраджував дружині. Кароліни Хеллфайр не існувало, доки ми її не вигадали для вас. 
       — Хто ж тоді був з Редстоуном?— ледь чутно спитав він.