Розділ 2

         Пройшов місяць. 
         Катерина вже була повноправною хазяйкою бібліотеки, бо старий бібліотекар втік звідси ще два тижні тому, коли вона намагалася приготувати якесь зілля, для активізації сили. Все приміщення було в чорному їдкому диму і ще два дні смерділо горілою гумою. Після того випадку, вона зробила висновок, що зіллеваріння явно не її фах. 
           На вулиці був погожий сонячний день, в стихійників сьогодні були всі заняття на полігоні, куди Катерині було зась, тому вона з самого ранку запаслася смаколиками з їдальні і прийшла в бібліотеку, плануючи вивчати підручники з артефакторської майстерності. 
          Вона сиділа на стійці бібліотекаря в позі лотоса і уважно читала книгу жуючи якесь печиво, коли почула як відчинилися вхідні двері. Хтось увійшов і стояв в дверях не наважуючись рухатись далі. Такі сміливці-візитери іноді навідувалися сюди за книгами, частіше по двоє троє, бо вважали, що при свідках вона силу забирати не буде. Не відводячи очей від книги Катерина промовила:

          — Бери свої книжки, я не буду тебе чіпати...

          — Взагалі то, я хотіла з тобою поговорити...— нерішуче промовила дівчина. Катерина здивовано підняла очі,вперше за цей місяць хтось хотів з нею говорити, вона навіть закрила книгу. В дверях стояла мініатюрна руденька дівчина, в повністю чорній уніформі — сорочці, піджаку та спідниці міді, що означало, що вона навчалася на факультеті темної магії. Сама Катерина спочатку теж носила уніформу факультету, та потім вирішила бунтувати і носила просту білу сорочку з чорними бриджами, що призначалися для занять на полігоні. 
         
         —  І що, ти не боїшся, що я заберу твою силу?

           — А маю боятися?— обережно спитала вона. 
           — Ще місяць-два такої їзоляції і в мене остаточно поїде дах, тоді я таки, мабуть, зроблю те, що всі так чекають від мене,— посміхнулася вона.— Та поки що, я безпечна.

           — То може, є інший вихід?— спитала дівчина зробивши кілька кроків вперед.

           — Який?— спитала скептично Катріна.

           — Спілкуватися з тими хто тебе зрозуміє і підтримає, хто допоможе розібратися з силою і дасть знання, які мають одиниці.— промовила натхненно дівчина.

            — Як кажеш тебе звуть?— спитала з підозрою Катріна, вона вже бачила кілька разів такі натхненні обличчя в купі з привабливими пропозиціями щасливого майбутнього.

             — Аврелія.

             — Аврелія, ти кличеш мене в якусь секту?— звузивши очі спитала вона.

             — Ні,— захитала головою дівчина.— Ми не секта.  Я тобі скажу, а ти просто вислухай і виріши для себе, раптом це твій шанс. Один досить відомий чаклун шукає собі гідних учнів, він готовий поділитись секретами таємничої науки, яка доступна лише обраним, якщо обере тебе — відкриєш в собі таку могутність, що навіть не снилася. Я чекатиму завтра біля порталу в місто, опівдні. Приходь, якщо не сподобається одразу підеш, тримати не будемо, в нас все добровільно. 
             — Звучить цікаво...та я мабуть відмовлюся...— з сумнівом промовила Катріна.

             — Як знаєш, та раптом це твій шанс?— спитала Аврелія.— Не поспішай, подумай. Я чекатиму.

•••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••
 

              
               Аврелія вийшла з бібліотеки і нарешті видихнула, Повелитель дав їй надскладне завдання, вона справді боялася, що чужа забере її силу. Лишалося запросити ще одного кадидата, та з ним не мало бути проблем. Дівчина попрямувала до аудиторії в якій мало проходити зараз заняття з захисту від проклять. Вона встигла саме вчасно, якраз на початок уроку. Хутко сівши поруч з Ніколасом Блекком, вона прошепотіла:

            — Є розмова.

             — Слухаю,— кивнув він.

           — Чув про Дрейка Безсмертного?

           — Звісно чув.
           — Він зараз в місті, кажуть шукає учнів. Батько влаштував мене в групу, завтра піду. Хочеш також? Маю привести кількох ймовірних кандидатів.

            — Звісно хочу, питаєш таке,— усміхнувся він.— Коли?

             — Опівдні. Чекатиму біля порталу.

     •••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••            

            
             Наступного дня, опівдні Аврелія терпляче стояла біля порталу і грілася в промінчиках теплого сонця. Погода сьогодні була чудовою і у неї був відповідний настрій, вона була впевнена, що виконала поставлену перед нею задачу і точно приведе до Повелителя обох кандидатів. Хоча й не розуміла його вибору, особливо стосовно Чужої. Вона була небезпечна. 
             — Ходімо?— спитав підійшовши Нік. Вона задумалась і не помітила як він наблизився. 
             — Треба ще декого почекати,— промовила вона глянувши на нього і прищулившись від сонячного проміння.

             — Добре,— кивнув Нік.— То твій батько знайомий з Дрейком?

             — Навчався колись в його університеті. 
             — Моя бабуся була знайома з ним в молодості. Ти його бачила? Він правда такий страшний як кажуть?— з цікавістю спитав він.

             — Ну, я б не сказала, що прям страшний, та зовнішність у нього досить специфічна...— кивнула Аврелія. Вона помітила на доріжці знайому фігуру, котру вже важко було з кимось сплутати.

             — Жартуєш?— здивувався Ніколас.— Вона?

             — Мені теж це не подобається, але це Його особисте прохання,— тихо сказала вона.— Він хоче з нею познайомитись.

            — Які люди!— посміхнулася Катріна.— Тебе теж в секту заманюють?

            — Ми не секта,— ображено промовила Аврелія.

            — Поки своїми очами не побачу, не повірю,— з підозрою сказала Катріна.— Ще когось чекаємо?

            — Ні ходімо,—  невдоволено промовила Аврелія і пішла в портал. 

            Вони опинилися посеред просторої людної площі. Катріна вперше була в місті, тому з захватом роздивлялася навколишні будинки, доки вони йшли через площу. Вона ніби опинилася серед декорацій якогось історичного фільму про казкове середньовіччя. Не лише будинки, а й одяг в людей був ніби середньовічний: більшість жінок ходили в довгих сукнях, і Катріна навіть помітила кількох чоловіків в рицарських обладунках. 
           Вони повернули на вузеньку, непримітну з площі, вуличку і досить довго йшли прямо. Жоден з них не порушував мовчання. Нарешті вони підійшли до великого, старого на вигляд, маєтку навпроти кладовища. 
          Аврелія постукала в двері , котрі за мить відчинилися. Вона провела їх через хол і відкрила двері до кабінету.