"Не будіть лихо, поки воно спить тихо"...

БЛЕКАУТ

«Не будіть лихо, поки воно спить тихо»

   Теплий осінній вечір огортав спальний район, де на сьомому поверсі, спершись на поруччя балкона, стояв 27-річний Бен. Його обличчя було втомленим і напруженим, а погляд невпинно сканував ігровий майданчик внизу, ніби він був на варті. Крізь відчинені двері з вітальні долинав голос диктора новин: «...поліція попереджає: особливо небезпечний злочинець діє зухвало, стежить за жертвою днями... Жертвами стають жінки та діти...».

   Бен здригнувся і затягнувся цигаркою. У цей момент на тротуарі з’явилася його дружина Вірджинія, яка вела з дитячого садка їхню шестирічну доньку Дженні. Дівчинка тримала яскраву червону сумочку у формі серця. Помітивши батька, вона радісно закричала: «Тату!» — і показала їхній сімейний жест «Серце з крилами», хвилеподібно розвівши долоні. На мить обличчя Бена просвітліло, він усміхнувся у відповідь. Але як тільки вони зайшли до під’їзду, Бен помітив чоловіка в чорному, який у кепці та з капюшоном на голові шмигнув у двері прямо за ними.

   Бен кинувся в кухню, де на плиті вже горіло м’ясо, заповнюючи все сизим димом. Голос із телевізора продовжував нагнітати: «...він часто заходить у під’їзд прямо за жінками... є підозра на наявність холодної зброї...».

   Раптом дим і звук шипіння олії перетворили реальність на жахливий спогад двадцятирічної давнини. Перед очима постала сцена з дитинства: святковий стіл на День подяки, чорна кіптява від вибуху і грабіжник, який приставив пістолет до голови його матері.

- А-а-а! Мамо! – закричав молодий Бен у минулому, намагаючись захистити її, і в цей момент пролунав постріл.

   Відлуння пострілу в реальності стало тріском системи пожежогасіння, яка облила Бена холодною водою. Раптово світло згасло - настав повний блекаут.

 - Вірджинія... Дженні... – прошепотів він, хапаючи з кухонного столу металеву лопатку для м’яса. – Ні! Тільки не вони! Бережись, вороже. Бен Блек біжить рятувати своїх дівчаток!.

   Він вискочив у темний коридор, намацуючи стіни та намагаючись викликати ліфт, але марно.

- Бен? – З шахти почувся приглушений голос дружини.

- Вірджиніє! Дженні! Ви там? – кричав він, збігаючи сходами до п’ятого поверху.

– Так, Бене. Ми застрягли! – відповіла Вірджинія.

– Мені темно і страшно, тату! – почувся плач маленької Дженні.

– Дженні, сонечко. Тато визволить вас із полону. Тримайся, - запевнив він, притискаючись вухом до дверей ліфта.

   У кабіні ліфта панувала абсолютна темрява, доки Дженні не стиснула свій брелок-серце, який почав м’яко світитися червоним.

-  Моє серденько світиться, мамо. Воно покаже татові шлях, - промовила дівчинка.

  Тим часом Бен побачив промінь світла між дверима ліфта на п’ятому поверсі. Хтось світив ліхтариком у щілину і питав чоловічим голосом: «Гей! Є там хтось? Ви застрягли?»

   У хворому мозку Бена це був той самий переслідувач. Рикаючи, як звір, Бен збив незнайомця з ніг потужним ударом.

 - Відійди від них! Хочеш дістатися до них, щоб убити? – лютував він, замахнувшись лопаткою.

- Що ви робите?.. Я... я хочу... –  намагався виправдатися хлопець у чорному.

  Вірджинія почула крики і зрозуміла, що відбувається щось жахливе. Вона зняла туфлю на підборах і щосили вставила її в щілину між дверима, намагаючись достукатися до чоловіка. –

- Бен! Любий! Зупинись! Не чіпай його, він невинний!. Це наш сусід, Алекс!.

  Промінь світла вихопив обличчя «ворога» - це був ударений із розсіченою губою і наляканий сусідський хлопець Алекс.

- Дядьку Бене... За що ви мене так?.. — плакав він. Звуки пострілів у голові Бена зникли. Лопатка з брязкотом упала на підлогу.

- Боже... Алексе, вибач... – промовив Бен від болю.

  Раптом гул — і світло ввімкнулося. Електрику відновили. Ліфт піднявся на сьомий поверх, і двері відчинилися. Вірджинія вийшла босоніж і підійшла до виснаженого Бена, який закрив обличчя руками.

- Ми тут, Бене. Все скінчилося. Це був плановий блекаут, — тихо сказала вона, обіймаючи чоловіка. – Оголошення надсилали всім мешканцям, ти просто не прочитав його.

  Дженні стояла навпроти них непорушно, коли нарешті підійшла до батька і запитала:

 - Тату, ти боявся темряви?. Бен притиснув доньку до себе, і сльоза скотилася по його щоці.

– Так, сонечко. Мені було дуже страшно. – Дівчинка простягнула йому свій сяючий брелок:

- Візьми. Це серце світиться, коли страшно.

   Бен усміхнувся, обняв своїх дівчаток і вони разом увійшли до квартири.