Люди, які чекають не того

У місті є багато місць, де люди чекають.
Зупинки, коридори, приймальні, каси, ліфти. Але майже ніхто не чекає того, за чим прийшов.

На зупинці чекають автобуса, але насправді — щоб день нарешті почався і не вимагав нічого складного. У черзі чекають своєї черги, але глибше — дозволу не поспішати. У ліфті чекають поверху, але насправді — кількох секунд без розмов і пояснень.

Я люблю спостерігати за цим очікуванням. Воно дуже різне. Хтось нервово перевіряє телефон, ніби там може з’явитися відповідь на питання, яке він ще не сформулював. Хтось дивиться в одну точку так уважно, наче там відкривається запасний вихід з реальності.

Найцікавіші — ті, хто чекає без плану. Вони не виглядають зайнятими, але й не виглядають загубленими. Вони ніби дозволили собі побути тут — між пунктами призначення.

Колись я теж умів так чекати.
Не з надією.
Не з роздратуванням.
А з легкою цікавістю: а що, якщо нічого не станеться?

Виявляється, якщо нічого не стається, стає видно дрібниці. Як хтось поправляє комір. Як старий годинник на стіні відстає рівно на дві хвилини — і нікого це не турбує. Як хтось посміхається не через жарт, а через власну думку.

Ми звикли вважати очікування втраченим часом. Але, можливо, це єдиний час, який нам не потрібно виправдовувати.

Очікування нічого не вимагає.
Воно не просить бути ефективним.
Не просить бути кращим.
Не просить бути кимось.

У ньому можна просто бути людиною, яка стоїть, сидить або дивиться у вікно. І цього вже достатньо.