Людина, яка нічого не переплутала

Він нічого не переплутав.
Це важливо одразу уточнити.

Він прийшов туди, куди збирався. У той час, який записав. З тими паперами, які були потрібні. Навіть ручка в нього була — і писала з першого разу.

І саме це викликало підозру.

— Ви впевнені? — запитала жінка за столом, переглядаючи документи.

Він кивнув. Спокійно. Без захисту.

— Бо зазвичай… — вона зробила паузу, — люди щось плутають.

Він не знав, що на це відповісти. Він справді нічого не переплутав. Не забув. Не запізнився. Не переплутав кабінет. Не став у неправильну чергу.

Черга, до речі, теж поводилася дивно. Вона не рухалася й не обурювалася. Вона просто була. Ніби чекала не своєї черги, а якогось підтвердження сенсу.

— Може, ви щось забули вдома? — обережно припустила жінка.

Він подумав.
Ключі — з собою.
Телефон — у кишені.
Сумнів — на місці.

— Здається, ні, — відповів він.

Це остаточно порушило баланс.

Йому видали папірець. Звичайний. Без печаток і значущості. І відпустили — з легким відчуттям, що він щось зламав, але ніхто не може сказати що саме.

Вийшовши на вулицю, він відчув дивне полегшення. Не радість. Не гордість. А тихе задоволення від того, що цього разу світ не зміг причепитися.

Бо зазвичай ми живемо так, ніби постійно повинні щось наплутати. Наче це умова участі. Наче без помилки нас не впізнають.

А іноді — дуже рідко — трапляється день, коли все просто стає на свої місця. І це виглядає настільки підозріло, що навіть хочеться вибачитись.

Але він не вибачився.
Він пішов далі.
І нічого не переплутав до самого вечора.

Що, якщо подумати, було зовсім не обов’язково.