Серйозна розмова про дрібницю

Це була дуже серйозна розмова.
Настільки серйозна, що всі говорили тихіше, ніж зазвичай, і кивали трохи частіше, ніж потрібно.

Предметом розмови була дрібниця.

Саме так і було сказано:
— Тут є одна дрібниця…

Після цього всі напружилися. Бо в дорослому світі дрібниці рідко бувають дрібними. Вони або переростають у проблему, або виявляються причиною всього.

Дрібниця лежала десь між словами. Її не було видно, але всі поводилися так, ніби вона може раптово впасти зі столу й розбитися.

Хтось запропонував обговорити її пізніше.
Хтось — уточнити формулювання.
Хтось — повернутися до цього питання після перерви.

Дрібниця терпляче чекала.

У якийсь момент стало зрозуміло, що ніхто не пам’ятає, в чому саме вона полягає. Але розмова вже йшла, і зупинятися було незручно. Серйозність не любить пауз без пояснень.

— Головне — правильно до цього поставитися, — сказав хтось.

Усі знову кивнули. Дрібниця від цього не стала більшою, зате атмосфера — так.

Мені раптом стало смішно. Не голосно, не зовні — десь усередині. Бо я подумав, скільки в житті було моментів, коли ми будували складні конструкції навколо речей, які могли б просто спокійно полежати й не заважати.

Зрештою хтось підсумував:
— Ну, це ж не критично.

І в цей момент дрібниця остаточно зникла. Не тому, що її вирішили, а тому, що їй більше не приділяли уваги.

Після розмови всі розійшлися з відчуттям виконаного обов’язку. День пішов далі. Справи чекали. Плани не змінилися.

А я ще довго думав про те, як багато в нашому житті тримається не на важливих речах, а на інтонації серйозності. Варто її зняти — і половина проблем акуратно складається сама собою.

Можливо, мудрість починається з уміння відрізняти справжнє важке від того, що просто виглядає солідно.
А може — з дозволу дрібницям бути дрібницями.