Глава 1. «Я можу допомогти тобі, щоб шкодували, ще більше!»

Вітер, різким поривом, погнав бриж по скляній поверхні річки, і розмив відображення дівчини, яка котру годину сиділа на відгалуженні верби. Вітер був настільки холодним і пронизливим, що навіть дуже тепло вдягнена людина намагалася менше знаходитися на вулиці. Але цього не можна було сказати про Дашу, одягнену в не дуже щільне пальто, такі ж штани і важкі громіздкі чоботи. Завжди одягнена в чорне, з довгим волоссям, пофарбованим у той же колір, не великим пірсингом на лівій брові і густо нафарбованою підводкою для очей. Ця істота з зацькованим злодійкуватим поглядом, здавалося похмурою тінню смерті, яка була зайвою в строкатому місті Крамлширі.

Болотяна глушина, найбідніша і найкримінальніша частина мегаполісу, а точніше його околиця, була не багата на людей, і це тішило відвідувачку насидженого містечка на вербі. Дівчина з багатої родини бізнесмена могла прожити все життя в Крамлширі, навіть не підозрюючи про таку його частину, але волею неприхильної долі, це місце стало одним із найулюбленіших порятунків, де Даша відпускала свої думки на волю. Ще маленькою дівчинкою, вона приходила сюди поплакати, але зараз просто мовчала, давно зненавидів чиїсь сльози.

На душі висів камінь, що вже багато років не дозволяв їй посміхнутися, порадіти простим речам, відчути затишок і турботу, і це, немов отрута, роз’їдало і не давало розправити крила. Іноді це почуття давило так сильно, що хотілося закричати, щоб хоч хтось помітив, як їй боляче в душі, але Даша так довго вчилася приховувати свої емоції, що тепер ніяк не можна було дати слабину.

Кожен день став маленькою війною, яку треба було вигравати в оточуючих. Сім'я давно викликала в неї лише почуття ненависті. Хоча у дитинстві все було інакше. Любляча, до неможливості, своїх дочок мама. Папа, який проводив час із сім'єю. Рідна сестричка — Олена, яка була тоді для всіх нормальною дитиною і Даша — весела і життєрадісна дівчинка, яка перебуває у своїх мріях і живе безтурботним спокійним життям.

Все це розвалилося, як картковий будиночок, розвалилося за лічені місяці, пішло, на жаль, безповоротно. Спочатку померла мама, коли Даші було всього десять років, а Олені — дев'ять. Мало, щоб зрозуміти все до кінця, але багато, щоб запам'ятати матір, щоб її смерть переживати так само болісно, ​​як і дорослі. Практично не маюче для неї значення слово «рак» стало початком того Аду, в якому вже дев’ятнадцятирічна Даша прибувала і донині, в день, коли дев’ять років тому померла найголовніша для неї людина на планеті.

Потім була мачуха, інтернат, поножовщина там, визнання сестри Олени розумово відсталою, заслання її в глухе село, де вона перетворилася на дівчину легкої поведінки і почала пити, замість навчання у виші, кілька років психіатричної лікарні для Даші все це промайнуло в голові дівчини, ніби вона швидко перегорнула сторінки книги і різко її зачинила. Вона не хотіла ворушити весь цей кошмар, що тривав уже багато років.

Несподівано з туманних спогадів вирвали кілька холодних крапель, що впали на обличчя. Даша підвела очі і подивилася на хмари, які були темні і створювали похмурий брудно-фіолетовий колір, що попереджав про швидкий дощ.

У очереті, на іншому боці річки, почувся глухий шум і тиха розмова. Дівчина невдоволено подивилась у бік, звідки лунав звук. Сьогодні вранці, після сварки, яка мало не привела до розправи над мачухою, батько забрав її ніж-метелик, без якого дівчина почувала себе невпевнено, але в цій частині міста без засобів захисту було просто небезпечно перебувати.

Вона швидко зістрибнула на мокру землю біля краю води і пішла стежкою, що була вистелена старими дошками, які добряче прогнили. Дівчина йшла швидко, минаючи покинуту будівлю, вузькі вулиці, зарослі чагарником, темні підворотні, і ось, вона опинилася в старій частині міста, на одній із центральних старих вулиць Крамлшира. Не зважаючи на косі погляди перехожих, дівчина йшла так само швидко, ніби побоюючись погоні, але вперед її підганяв дощ.

Даша чудово орієнтувалася в місті і додому дійшла б навіть із заплющеними очима, але погода, що зіпсувалася, змусила пошкодувати дівчину про те, що в кишені не було грошей. Поїздка автобусом була б доречною. Могла вона й зателефонувати водієві батька, який забрав би її на білому Range Rover-і, але це був би явний програш, на думку дівчини. Її зайва самостійність і незалежність тепер грали з нею злий жарт. Дощ посилювався з кожною хвилиною, і стало ясно, що додому вона повернеться промокла до нитки.

Тіло зябло від поривчастого вітру і великих крапель дощу, але в душі Даша відчувала радість — така погода їй до вподоби. Злорадність огортала серце, побачивши людей, які намагаються сховатися від негоди.

У метушні її увагу привернула нерухома постать хлопця на мосту. Він здався їй знайомим і Даша, підійшовши ще ближче, нарешті впізнала його. «Максим!» — з ненавистю прошепотіла вона.

Якось ще в дитинстві, друг її батька Леонов запросив усіх на вечірку з нагоди дня народження сина. І ця, тоді ще дитина, яка страшенно страждає на нарцисизм, викликала не дитячу огиду. Через занадто тісну дружбу батьків, а її мама на подив теж потоваришувала з дружиною Леонова, бачити ненависну людину доводилося часто, від цього вся їхня неприязнь з роками тільки зростала і вирвалася назовні неабиякою бійкою, що сталася кілька років тому. Момент, коли Даша, своїм важким черевиком, з усього розмаху, вдарила по припудреному личку Максима, залишаючи величезні синці та розбиту губу, поклав край, тій до фальшивості ідеальній, дружби сімей.

Одна тільки зустріч і передчуття можливості відпустити шпильку на адресу Максима під час неї, змусили дівчину забути про обіцянку повернутися не пізно додому і про дощ, що все ще не втратив сили.