РОЗДІЛ 4 – Ніч у музеї.

Степовія, місто Білоозеро, 2019 рік.

– Здрастуйте, Міладо Петрівно! І чого вам не спиться? – буркочучи, привітав її сторож.

Задзвеніла важка зв'язка ключів, чоловік похилого віку шукав потрібний ключ, щоб відчинити стару залізну хвіртку і пропустити Мілу на територію музейного комплексу.

Мила зіщулилася, кинувши погляд на потемніле похмуре небо, не дивно, незабаром на подвір'ї наступе ніч, а їй справді доведеться провести весь цей час в запасниках музею. Мілада не любила ніч, у цей час доби на неї завжди нападала нудьга та спогади. І не поясниш старому буркотуну, що це не її особиста забаганка, прийти сюди на ніч. Міла щільніше запахнула на собі теплу кофту і подивилася на старого, привітливо посміхнувшись до нього.

Савелій Петрович Утюжний був чоловіком у поважному віці, але він все одно продовжував працювати, не бажаючи йти на заслужений відпочинок. Та й керівництво не поспішало з ним розлучатися, з кадрами на цю посаду постійно виникали певні проблеми. Ні, звичайно ж, були й інші охоронці, окрім Савелія Петровича, молоді, нахабні, можливо, саме тому вони тут надовго не затримувалися. Місяць, максимум рік і вони йшли на жирніші місця, прощаючись із музейними стінами назавжди.

Під очима старого залягли темні кола від недосипання. Не шкодував він себе. Та й жив він практично при музеї, звичайно, він мав свій власний будинок. Причому дуже близько розташований від місця роботи, ось тільки там на нього ніхто не чекав. Тому весь свій вільний час Савелій Петрович Утюжний вважав за краще проводити в охоронній хижці, він туди й особисті речі встиг перенести. Так у нього було хоч якесь, але спілкування з людьми. У музеї він мав особливу повагу, вважай старожил. Працював тут вже понад сорок років. За цей довгий час встигли змінитися кілька керівників музею, а ось старий охоронець залишався і примудрявся прижитися за будь-якого керівництва.

– І вам не хворіти, і вам не хворіти Савелій Петрович, – промовила Міла, розглядаючи втомленого старого. – Щось ви сьогодні зовсім не веселі, на себе не схожі. Може вам чайку? – Запитала вона, хоч і заздалегідь знала відповідь наперед.

Міла за своєю натурою була доброю і в міру товариською. Іншими словами, підтримати цікаву розмову вона могла, завжди відгукувалася, якщо її просили про допомогу, але у свій внутрішній світ пускала далеко не кожного. Утюжному дівчина вже не вперше пропонувала і чай, і каву, ось тільки він завжди відмовлявся від частування. Він був дивним, трохи навіть кумедним, любив розповідати різні байки. Головне – те, що Савелій Петрович залишався людиною за будь-якої ситуації, за це Мілада його й поважала.

– Та що ви, Міладо Петрівно? – відмахнувся він від неї і почухав свою сиву білу бороду. – Як можна? Я ж на службі. Поки я з вами чаї розпиватиму, щось тут трапиться, молодь зараз якась нахабна пішла, тільки те й роблять, що шурхають повсюди, можуть і сюди забратися, не приведи господи вікна поб'ють, а я ні сном, ні нюхом. Так що я до вас ніяк не можу, а от якщо ви занудьгуєте серед музейного пилу, то ласкаво прошу в хижку. У мене і домашнє варення з бубликами є.

– Може й заскочу пізніше, від того, що ми з вами філіжанку чаю вип'ємо, час не зупиниться. Заразом зігріємось, – усміхнулася Міла краєчком губ. Їй, звичайно, слабо вірилося, що вона знайде час відвідати хижку охоронця, але й відмовляти Савелію вона не хотіла. – І музей наш під землю за цей час не провалиться, але я спершу у запасники. Анатолій Олександрович мене навіть із дому висмикнув, щоб у терміновому порядку опис підготувати, обіцяв навіть потім відгул дати, – розглянувши у погляді охоронця скептицизм, Міла зітхнула, подумки погоджуючись із тим фактом, що справді начальство неодноразово вже обіцяло і відгули, і премії. І ось якось всі ці обіцянки потім невловимо забувалися. Особистої ​​провини в цьому Анатолія Олександровича не було, музею виділялося дуже мале фінансування. Грошей не вистачало, людей теж не вистачало, не багато хто тут приживався. Тож дівчина переключилася на іншу тему. – Спокійно сьогодні?

– Спокійно, Міладо Петрівно, що мене, власне, і турбує, – махнув він нервово рукою, нарешті впоравшись із старим замком, і відчинив перед нею хвіртку, впускаючи всередину. – Сьогодні привид наш не балакучий. Тихо, тихо сидить. Мабуть занудьгував він, так що ви там, у сховищі, обережніше будьте. Пам'ятаю в минулі часи, коли ось так він тихо сидів, потім чортівня починала коїтися. То речі пропадали, то люди хворіти починали, сну позбавлялися і з роботи хутка звільнялися. Не до добра ця тиша. Краще б завивати трохи почав, так звично і спокійніше. Може, не підете туди сьогодні? – старий губами пожував і на неї погляд тужний кинув, Мілі навіть не по собі від його погляду стало. – Воно ось так тихо, зазвичай не більше дня чи двох тримається, а потім знову цей поганець починає шуміти. Отоді все на свої місця стає. Весь час цей гул – ув, ув, ув і по радіаторах опалення бам, бам, бам. І знаєте, Міладо Петрівно, воно таке спокійніше, коли він свою присутність показує, ніж, коли тихо сидить.

— Та киньте, Савелію Петровичу, який ще привид? – Втомлено промовила Міла, вона за своєю натурою була скептиком. – У двадцять першому столітті вірити у такі небилиці, просто безглуздо. Ви ж освічена людина. Шум, який ви чуєте, це через вентиляцію у підвалах, на жаль, не досконала вона, а фінансування нам не виділяють для її ремонту та модернізації. Тож і далі від цього шуму мучитися будемо. А ви до нього так звикли, що рідкісні дні, коли все працює як годиться, сприймаєте вже з побоюванням.

– Радіатори? – не погодився з нею Савелій, примружившись. – Даремно ви так, Міладо Петрівно, я тут більше вас пропрацював. Багато чого бачив, багато чув, – авторитетно так, їй заявив Утюжний, піднявши одну руку вгору, тикаючи пальцем у небо.