ДЕНЬ 6

Дагмара насолоджувалась кавою, сидячи у себе на кухні й спостерігала, як маленький пухнастий клубок шерсті жадібно вилизує решти їжі із тарілки. Ранок лише розпочинався. І хоча ще вчора Дагмарі здавалось, що вона ладна проспати кілька діб, насправді їй вистачило близько п’яти годин міцного сну, аби відчути себе сповненою енергії. Гарячий душ вранці розслабив її тіло, було ще купа часу в запасі, тому вона могла дозволити собі спокійно випити чашку кави. 

Вона поглянула у вікно, небо було щільно вкрите хмарами, але дощу не було. Після стількох днів нестерпної спеки, така погода не могла не тішити. Нарешті небесні краплі очистили землю і тепер можна буде насолодитись свіжим повітрям з присмаком прохолоди. Раптом вона відчула, теплий й приємний на дотик на своїй нозі. Вона опустила погляд і побачила, як цуценя облизує її голу ступню.

- Е, я щось на кшталт десерту? — засміялась вона, й однією рукою підхопила цуценя. Пухнастик зацікавлено дивився на неї своїми маленькими оченятами, й тяжко сопів. — І що мені з тобою робити, а? Я занадто багато працюю і рідко буваю вдома, розумієш? Залишити тебе самого на цілий день в пустій квартирі, я не можу дозволити собі так знущатись з тебе. Брати тебе з собою на роботу, і залишати в душній машині теж не варіант. У тебе є якісь варіанти, як вирішити нашу дилему? — запитала Дага й легенько торкнулась своїм носом вологого носика цуценяти. А те своєю чергою лизнуло її у відповідь і задоволено замахало хвостиком. — Ти ж немов мала дитина, якій весь час потрібна любов і ласка. Нам потрібна людина, у якої багато вільного часу і яка із задоволенням присвятить цей час тобі, — Дага дивилась у вірні оченята цуцика, а подумки перебирала всіх знайомих і незнайомих їй людей, і чомусь згадала про брата покійної Людмили, як він тішився зі своєї собаки. Їй спала на думку чудова ідея, й обличчя Дагмари розпливлося в посмішці. — Пакуй валізи, малий, я знаю, хто буде радий появі такого друга у своєму домі.

Вже за годину авто Дагмари зупинилось біля під’їзду одного з будинків, де вона була нещодавно. Тільки цього разу вона була не з офіційним візитом, а тому в одній руці тримала пакет з фруктами, тортиком і деякими смаколиками для пухнастика, а в другій руці власне самого пухнастика. Вона піднялась на поверх та натиснула кнопку біля дверей. У квартирі роздався звук дзвінка і майже відразу почулось човгання ніг.  Двері відчинились і на порозі з’явився Михайло Вікторович.

- Дагмара? — здивовано поглянув чоловік на свою гостю.

- Доброго ранку! Вибачте, що я без попередження, це не офіційний візит. Я до вас лише на кілька хвилин, — ніби виправдовувалась Дагмара. Вона злилась сама на себе, що їй навіть на думку не спало, зателефонувати й попередити про свій намір приїхати.

- Дуже добре, що ти приїхала, — відразу заявив чоловік і відступив трохи в сторону, аби впустити гостю до квартири. — Проходь, будь ласка.

- Дякую! — відповіла Дага, і прошмигнула до квартири. — Ось тримайте, це вам, — заявила вона протягуючи пакет з продуктами.

- Дякую, Дагмарочко! — трохи спантеличено промовив Михайло Вікторович, й кинув погляд на цуценя, яке вона тримала в другій руці.

- І це теж вам, — боязко пробурмотіла Дага, протягуючи пухнастика. — На жаль, я не можу його залишити собі, а для вас він може стати вірним другом, — Дага завмерла на мить в очікуванні реакції чоловіка. Він опустив пакет на підлогу і протягнув руки, щоб взяти цуценя. В цю мить його очі світились дитячою радістю, й він ледь стримувався, аби не заплакати.

- Дякую, тобі… — ледь промовив чоловік, притуляючи обома руками цуценя до себе. Якийсь час він дивився на пухнастика, немов вперше в житті бачив цуценя, а потім підняв голову й поглянув на Дагмару. В його очах блищали дрібні крапельки сліз. — Ти подарувала мені сенс, аби жити далі, — його голос тремтів, але в погляді з’явилась надія. Дагмара відчула, як теж починає втрачати контроль над власними емоціями. — Ти розмовляла з Каріною? — різко запитав Михайло Вікторович.

- Так, вчора, — зітхнула Дага, згадуючи ту вкрай тяжку розмову, яку понад усе на світі вона хотіла більше ніколи не повторювати у своєму житті. — Похорони вже завтра, вірно?

- Так, —  тихо відповів чоловік, продовжуючи гладити цуценя.

- Якщо вам потрібна будь-яка допомога, ви дзвоніть, не соромтесь.

- Ні-ні, дякую, тобі Дагмарочко! Каріна вже все організувала. Ти приходь завтра проститись з моїми дівчатками, — останнє слово було занадто тяжким для нього і чоловік не витримав. Він заплакав немов дитина, яка отримала свою першу в житті двійку. Дагмара обережно обійняла його, ледве стримуючи власні сльози. — Ти мене вибач, просто ніколи не міг подумати, що мені доведеться хоронити таких молодих дівчат. Це дуже велика втрата для мене.

- Я розумію, це жахливо. Насправді ви дуже добре тримаєтесь.

- Ага, тепер так точно буду, —  пробурмотів чоловік, кивнувши головою на цуценя, що весь час було в його обіймах. —  А як його звати?

- А це вже вам вирішувати,  — крізь посмішку відповіла Дагмара. —  Ви мене вибачте, але я вже мушу бігти.

- А чай?

- Вибачте, не маю часу, але обіцяю, що якось навідаю вас знову.

- Ще раз тобі дякую, що ти саме зараз вирішила приїхати, ще й з таким подарунком.

- Нема за що. Ну, що ж, малий, — звернулась вона до цуценяти, взявши його за одну лапку. — Будемо прощатись. Будь слухняним, зрозумів? —  цуценя зацікавлено дивилось на неї своїми маленькими оченятами й продовжувало тулитися до грудей свого нового власника. —  Бережіть себе. Я завтра обов’язково приїду, —  промовила Дагмара і покинула квартиру, замкнувши за собою двері.

Михайло Вікторович врешті-решт опустив на підлогу свого маленького й пухнастого приятеля, взяв пакет і почовгав на кухню. Цуценя діловито почало бігати по квартирі, винюхуючи все довкола, немов розуміло, що відтепер це його справжній дім. Михайло Вікторович зайшов до кімнати, сів у своє крісло й поглянув, як маленький клубок шерсті сів біля його ніг й вірним поглядом дивився на нього. Він знову взяв його на руки й посадив собі на коліна. Потім перевів свій погляд на край столу, де лежала горстка різних таблеток, яку він приготував кілька хвилин назад, й киваючи посміхнувся. Тепер на його колінах сиділо живе створіння, яке повністю залежало від нього.