ДЕНЬ 4

Дагмара раптово здригнулась на місці. Розплющивши очі, вона повільно і сонно  заморгала, розглядаючись довкола, аби зрозуміти своє місце знаходження. Останнє, що вона пам’ятала, як сіла в машину до Дані й вони разом вирушили в дорогу. Дага повернула голову ліворуч, але не побачила поряд напарника. Вона була одна в машині, припаркованій біля якоїсь придорожньої забігайлівки. Мимо раз за разом на високій швидкості проносились автівки. Напевно гул однієї з них і розбудив Дагу. Вона підняла погляд і побачила, як до машини прямує Данило. В руках він тримав два паперові стаканчики й паперовий пакет з чимось в середині.

- Чудово, що ти вже прокинулась, бо мені дуже не хотілось тебе будити, — пробурмотів Данило, протягуючи у відчинене вікно каву й пакет з випічкою.

- Довго я була у відключці? — трохи ніяково запитала Дагмара.

- Ми ще, навіть, не встигли виїхати з Києва, як ти вже тихенько сопіла собі під ніс,  — весело відповів Даня, сідаючи в машину.

- Хочеш, тепер я поведу, а ти поспиш? — запропонувала Дага, зануривши своє обличчя в пакет, звідки доносився спокусливий запах круасанів.

- Е-ні, залишилось менш ніж тридцять кілометрів. На зворотному шляху поведеш. Я радий, що тобі вдалось поспати, хоч би трохи. Наступного разу, коли у тебе виникнуть проблеми зі сном, заплануємо чергову подорож містами України, — сміючись промовив Даня і потягнувся за одним із круасанів. — Не повіриш, але сто років вже не їв круасанів.

- Повірю, бо ти виглядаєш на набагато старішу людину, скоро пісок почне сипатись, — по-діловому відповіла Дагмара, пережовуючи шматок випічки.

Вчора їм вдалось вияснити, що у першої жертви Борищук Людмили є рідний брат, який проживав у передмісті Чернігова. Домовившись про зустріч, слідчі вирушили в дорогу з першими променями сонця. Дагмара надавала перевагу спілкуватись з людиною віч-на-віч, таким чином вона могла ліпше відчути природу співбесідника. Данило погоджувався з нею в цьому аспекті, а тому, коли вони дізнались про те, що брат жертви живе в іншому місці, то навіть не стали обговорювати чи варто їхати, чи обмежитись телефонною розмовою. І ось проїхавши майже сто п’ятдесят кілометрів, вони нарешті заїхали на вузьку проїзну частину вздовж однієї з п’ятиповерхівок. Припаркувавши машину біля потрібного під’їзду, слідчі вийшли з машини й озирнулись довкола.

- Пані Дагмаро! — хтось окликнув позаду. Слідчі синхронно обернулись на голос, який покликав Дагу і побачили чоловіка літнього віку, який прогулювався тримаючи на повідку мопса.

- Андрію Семеновичу? — трохи невпевнено запитала Дага, коли чоловік разом із собакою підійшов ближче.

- Так, це я, — бадьоро відповів чоловік. — Доброго ранку! У нас з Панчохою в цей час запланована ранкова прогулянка. Будемо раді, якщо ви приєднаєтесь до нас і трохи прогуляємось разом. Вам з дороги не завадить трохи розім’ятись. Ми з Панчохою обожнюємо гуляти рано, коли ще немає спеки й задухи.

- Я так розумію, це Панчоха, — весело промовила Дага і присіла біля мопса.

- Так, це моя вірна подруга, вона розуміє мене краще, ніж дружина, — пожартував Андрій Семенович і почесав собаку по спині.

- А ось моя Панчоха, — залилась сміхом Дагмара, показуючи рукою на Данила. — Майор Кириленко, але він ще відкликається на Данило, — представила свого напарника Дага. Даня скривив незадоволену гримасу, проте не став коментувати слів напарниці, а просто потиснув чоловікові руку. Вирівнявшись в один ряд, всі разом без поспіху попрямували вперед вздовж будинків.

- Так що саме ви хотіли дізнатись про Люду? — запитав Андрій Семенович після короткої історії проте, як його діти подарували йому мопса.

- Скажіть, у вашої сестри є родина? У вас різні прізвища. Вона була заміжня? — запитала Дага, зосередивши свій погляд на вухатій приятельці співрозмовника.

- Найбільшою своєю помилкою в житті Люда вважала свій ранній шлюб. Вона вийшла заміж, коли їй ледь виповнилось вісімнадцять. Вона тоді була вже на шостому місяці вагітності. Вона вийшла заміж за свого однокласника. Він справляв враження досить ввічливого і розсудливого юнака. Але ні він, ні Люда насправді не були готовими до дорослого життя. Тому одного дня він просто зник, а сестра впала у відчай. Мені на той час було двадцять три роки, я теж тільки-но одружився, а тому віддалився від нашої родини, аби будувати власну. Я був настільки заклопотаний своїми справами, що рідко навідувався додому, а тому й не підтримав сестру в той складний для неї час. Батьки теж не спішили огортати її своїм співчуттям й підтримкою, тому вона зовсім опустила руки, опинившись в такій скрутній ситуації. І дурне дитя наслухавшись порад таких же дурних подруг, вирішила народним методом позбутись дитини. І їй це вдалось, вона втратила немовля, але разом з ним і будь-яку надію, що Бог подарує їй ще один шанс коли-небудь стати матір’ю. Тоді Люда не дуже переймалась через цей діагноз лікаря. Але це допомогло їй вирішити, ким вона хоче стати. Тому й пов’язала своє життя з гінекологією. Пізніше вона розлучилась зі своїм горем чоловіком, і після цього вже більше не наважувалась на чергову спробу збудувати свою родину. Вона з головою занурилась спочатку в навчання, потім в кар’єру. Між тим роки йшли. У мене вже підростало двійка дітей. Люда продовжувала вести самостійне життя. Пам’ятаю вона не раз віджартовувалась, що заміжня за своєю роботою. Їй вже тоді виповнилось тридцять чотири, коли вона заявила мені, що хоче всиновити хлопчика своєї подруги, яка померла. Я не знаю подробиць смерті тієї жінки, тільки те, що вона померла під час якоїсь операції. Раніше вона була пацієнткою Люди, а потім вони заприятелювали. Людмила часто про неї розповідала, але знов таки жодної конкретики, просто хаотично вирвані уривки з їхніх розмов. Але я знаю, що після смерті тієї подруги у неї залишився семирічний син. У Люди зайняло довгих три роки на те, щоб усиновити хлопчика. На той час вона вже працювала і мешкала в столиці, де її по суті ніхто взагалі не знав. Тому вона заплатила за те, аби приховати факт про всиновлення та почати життя з чистої сторінки разом з хлопчиком. Вони разом приїздили до нас щороку на Різдво, і щоразу я намагався віднайти в її очах оту материнську любов, з якою мати дивиться на дитя, але минуло кілька років, а я так і не побачив в її очах нічого, окрім жалості й смутку. Спочатку я переконував себе, що їй просто потрібен час, адже цей хлопчик це не частинка її самої, тому у неї ще не з’явились материнські почуття до нього. Але потім я з жахом зрозумів, що вони ніколи не з’являться. Ні, вона не ображала хлопчика, навпаки він мав все, що хотів і навіть більше. Єдине, чого Люда не спроможна була дати дитині, це материнську любов. Її очі давно потонули в печалі й з кожним візитом вона ставала темнішою за випалене поле. Якби я тільки міг дати їй бодай частинку свого щастя, то зробив би це не роздумуючи. Одного разу я запитав її впрост, навіщо вона всиновила дитину, якщо від цього почувається ще більш нещасною. Вона мені тоді відповіла, що не бачила іншої можливості спокутати свою провину перед подругою, що померла. Коли я запитав, що саме вона має на увазі, то сестра відповіла, що смерть подруги на її руках. А тому це був її обов’язок виховати дитину, яка залишилась сиротою. І більше ми не розмовляли на цю тему.