ДЕНЬ 1

Він намагався протиснутися вперед крізь натовп, розштовхуючи безликих людей один за одним. Він ще не бачив те, що приховує натовп, але він вже чітко усвідомлював, що там попереду. В очікуванні неминучого, задихаючись, він схопитися руками за груди, ніби хотів вирвати власне серце, аби нарешті вгамувати той клятий біль. У розпачі він щосили закричав, але суцільна тиша, що панувала довкола, проковтнула його крик. Він змушував себе продовжувати йти далі, ледь перебираючи ногами. Зненацька натовп на вулиці розвіявся і він побачив перед собою на землі біле простирадло, яким було накрите тіло. Він став жадібно вдихати повітря, ніби це були його останні подихи. Немов зачарований, він не міг відірвати своїх очей від простирадла. Його серце скажено билось в грудях, бо він вже бачив це раніше і добре знав, що зараз трапиться. Раптом на простирадлі з’явилась велика пляма багряного кольору, яка почала хаотично розтікатись по білому полотні. Він хотів заплющити очі, аби не бачити цього знову, але натомість скерував свій погляд на тендітну ногу, що виставала з-під простирадла. Біля щиколодки виднілось невеличке татуювання у формі чотирилисника, яке кілька місяців тому вони обидвоє зробили на удачу. Немов скам’янілий, він продовжував стояти біля тіла і дивитись на татуювання, ніби хотів випалити його своїм поглядом. Калюжа крові довкола ставала все більшою і тіло починало поволі тонути в ній, а він все продовжував дивитись на татуювання. Раптом, звідкілясь відлунням роздались слова  “це ти винен”. Він різко обернувся і хвиля темряви поглинула його. Задихаючись, він зірвався на ліжку, поволі приходячи до тями, що це був сон.

Вже минув рік після тієї жахливої події, а його свідомість майже щоночі, ніби заїжджена платівка, прокручувала йому один і той же фрагмент, відтворюючи його уві сні. Сповільнюючи дихання, і протерши футболкою обличчя, він поглядом пробігся по кімнаті. Промені сонця ледь пробивались крізь щільно завішені штори. Він спробував згадати події минулого дня, але різкий головний біль, ніби натякнув, що не варто цього робити. Тяжко здихнувши, він продовжував ще декілька хвилин сидіти на ліжку і розглядати безлад у своїй кімнаті. Нарешті, знайшовши в собі сили, він встав з ліжка із затуманеною головою, й побрів на кухню. Увімкнувши кавоварку, він вп’ялився своїм пустим поглядом на чашку.

Цікаво в який саме момент в його житті щось пішло не так? Тоді, коли йому виповнилось десять років і трагічно загинули його батьки, тому що якийсь придурок виїхав на зустрічну смугу? Чи коли, у вісімнадцять похоронив свого єдиного рідного дідуся, тому що лікарі встановили йому не вірний діагноз і майже пів року лікували не ту хворобу? А може тоді, коли у дев’ятнадцять років він за безцінь продав дідову ферму, повівшись на підлий обман якихось дядечків з грошима? Чи тоді, коли вирішив стати слідчим, щоб до кінця днів бачити у снах безликі мертві тіла? Ні-ні, напевно тоді, коли його залишила дружина, тому що він працював на роботі, як проклятий, щоб зробити це місто й країну безпечнішими? Або тоді, коли обдовбаний наркотиками підліток випадково застрелив його напарника, коли вони просто зупинилися біля однієї зі столичних кав’ярень, аби випити кави. Раз за разом події в його житті завдавали ударів, які він гідно приймав і намагався пережити, але останній удар був нокаутом, і він упав.

І ось минув рік, а він ще досі не міг отямитися. Нарешті він зустрів ту єдину, яка розуміла, підтримувала і кохала. Вона була тим єдиним світлим променем в його сірій буденності, ковтком свіжого повітря, яке наповнює легені. Він чіплявся за неї, як за останню надію, що його життя все ж таки матиме посмак щастя. Але ця надія, немов пісок, висипалась крізь його пальці тієї ночі, коли він приїхав на чергове місце злочину, де побачив її труп. Він відразу побачив татуювання на її нозі у вигляді чотирилистої конюшини й усе довкола припинило існувати. Він відчув пекельний біль у грудях, ніби хтось вистрелив йому прямо в серце і воно розлетілось вщент. Він пам'ятав, шалено тряс головою, протестуючи власним очам, що все довкола стало розмитим. Отямившись, перша його думка, яка уламком застряла в його голові — вбити: застрелити, повісити, задушити, втопити. Байдуже. Знайти й помститись.

Його наречена стала четвертою жертвою психопата, якого він намагався впіймати. Одного разу він дозволив собі публічно висловитися в грубій формі щодо маніяка і той відреагував — вбив його наречену. Як і всіх своїх попередніх жертв, він спочатку зґвалтував її, а потім просто скинув з балкона, немов кульку з водою, яка розбивалась об асфальт. Вісімнадцятий, п’ятнадцятий, двадцять другий, тринадцятий поверхи, у жодної з жертв не було шансів вижити. Його життя розділилось на “до” та “після”. Дні перетворювалися в тижні, а тижні потягнули за собою місяці. Довгих дванадцять місяців затишшя для одного, і довгих дванадцять місяців очікування для іншого.

Кавоварка пропищала, після приготування кави, і цей звук повернув його до реальності. Він потягнувся за чашкою й в цей момент почув знайому мелодію, яка доносилась із його кімнати. Він заклякнув, і кілька секунд обмірковував, чи варто відповідати на цей телефонний дзвінок. Зрештою, зробивши перший ковток гарячої кави, він побрів через кухню на звуки телефону. На екрані світилось “Дага”. Зробивши ще один ковток кави, він неохоче натиснув “відповісти”.

- Привіт, — досить сухо донеслось з телефону. Він відставив чашку з кавою на край тумбочки, що стояла біля ліжка, і сам присів на ліжко. Такий скупий початок розмови, був не характерним для Дагмари, і це збентежило його.

- Що трапилось? — намагаючись якомога спокійнішим голосом, запитав він.

- Дань, я знаю, що ти у відпустці й у тебе зараз тяжкий період в житті. І через це я відчуваю себе максимально паскудно зараз, — на одному подиху пробубоніла колега. — Вибач, що турбую тебе, але ти мені зараз дуже потрібен, — він чітко відчув, як тремтить її голос.