Частина друга. Кола на воді

1

…Молотов мені не подобався. Думаю, що він це зрозумів.

–Так звідки ти? – запитав Дем'ян, уважно розглядаючи мене. Око у нього, бачу, професійне. Дивиться наче на товар, який збирається придбати: прискіпливо, та ще з незадоволеною пикою, буцімто  вже знає, що не так.

–Здалеку, – нахабно ощирившись, відповів я.

Купець склав руки на животі, намагаючись не видавати свого роздратування.

–Добре… можеш не говорити, – глухуватим тоном сказав він. – А мені, до речі, тебе нахвалювали. Кажуть, ти неабиякий боєць.

Я не відповідав, просто дивився в очі Молотову. Той спокійно витримав мій погляд та за мить додав:

–Хрипунов рекомендує тебе найняти, але…

Що саме за «але» Дем’ян не сказав. Він кинув оком на свої доглянуті нігті на витонченій долоні та якийсь час мовчав, вочевидь чекаючи на моє питання.

–Але, Свєрре, скажи-но мені, – заговорив купець, так нічого і не дочекавшись, – чому я повинен тебе наймати?

–Спитайте свого посіпаку… Це ж він запропонував.

–А ти, виходить, не хочеш?

–Мої послуги дорого коштують. Це перше. А по-друге, я кусаюсь у відповідь, бо не люблю хазяїв.

–Отаке, – роблено посміхнувся Молотов. – Чому ж тоді Стрижньов тебе вигнав? Йому, начебто, такі до вподоби.

–Саме через кошторис! – іронічно кинув я. – Грошей не вистачило.

–Хіба? А я чув, що він назвав тебе п’яничкою… бурлакою... та ще купою інших епітетів. А ще Влад казав, наче через тебе загинув Тур… бо він, буцімто, кинувся рятувати тебе від гоблінів…

–Не знав що ти, Дем’яне,  віриш чуткам.

–А що не так? Що у тебе із Стрижньовим?

–У нас з ним різні погляди на життя, – я натягнуто посміхнувся.

Відразу ж пригадалась сцена, яку нам прийшлось з Владом прилюдно розіграти. Він виштовхав мене зі свого будинку та почав  псячити лайливими словами. Пригадав і Тура, заявивши на очах своїх вояк, що це через мене загинув десятник. Це було дуже образливо… та ще і принизливо... А бачили б ви, як при тому на мене дивився Єгорка.

От, псяче хутро! Чому я погодився на подібне прилюдне шпетіння?

–Отже, тебе просто вигнали за постійні п’яні гульбища, – підсумував Молотов. – Та ще за боягузтво. А ти зараз приндишся переді мною, наче той фазан.

–Вважай, як хочеш, – взявся я в боки. – Взагалі, я не торгуватися сюди прийшов!

–Бачу, що з тебе ділок, як з того віника вінок. Так що ж у вас з Владом? Кажи чесно.

–Ти хіба священик, щоб я казав чесно?

–Ну ти й… зухвалець! – хмикнув Молотов. Мені раптом подумалося, що я йому імпоную і саме оцім своїм нахабством. – Зазвичай до мене приходять та відразу починають підлабузнюватися, аби продати себе по-дорожче. А ти поводишся, наче сам купувати зібрався.

–Ось така моя природа. Хочеш, бери таким яким є. А ні – то до побачення.

–Я подумаю… Може і найму… але разово…

–Як забажаєш!

Молотов зіщулився та повернувся обличчям убік вікна, втупившись на вечірній пейзаж за ним. Я теж глянув туди, відмічаючи що замість бичачого міхура в різних ажурних дерев’яних рамах стояло тонке прозоре ельфійське скло.  Не шматочки слюди, не промаслене полотно, а справжнісіньке скло, при тому прозоре, а не зеленувате, чи ще якесь кольорове і через те мутне. Подібні примхи в оздоблені доволі дорого коштують. Навіть дуже дорого.

Взагалі, будинок Дем’яна відрізнявся від типових місцевих хатинок. Це була неймовірно здоровезна двохповерхова господа, складена з товстезних вікових дерев, та яку доволі густо та навіть якось крикливо прикрашало характерне для Сівєрії  різьблення і перил, і стовпів, і віконних брам у вигляді вибагливого рослинного орнаменту. При вході був прибудований високий розпашний  ганок, який в цих краях прозивали рундуком.

Все це знаходилось майже посередині широчезного подвір’я, на якому розташовувалась купа усіляких господарських будівель. Оточена височезним непролазним парканом, в якому була зроблена міцна брама, ця господа більше нагадувала невеличку фортецю.

І від кого, цікаво, ті Молотови тут ховалися? Невже їх оточували лихі люди? Або дикі звірі? – удивлявся, оглядаючись навколо.

–А що ти там виходив… у турора?  – раптом запитав Молотов. – Кажуть, золото знайшов?

–Знайшли, – виправив я купця. – То була золота фігурка… Важила вона близько пуда.

–Близько пуда? Немало! І де ви знайшли цей скарб? – напружився Дем’ян.