Частина перша. Дорога вдалеч, у ведмежий край...

1

…Тону… Тону в якомусь болоті… Невже знову опинився в тому клятому лісі… біля кузні Чорного коваля? Якщо так, то виходить – я сплю… Чи все ж ні?

Перед очима лише темрява, наче світ навколо огорнули непроглядні шори. Ця темрява і поглинула свідомість. Народилось відчуття, ніби я знаходжусь у глибокому кам'яному мішку. Жодного проблиску світла. Жодного натяку на нього. Жодного промінчика.

І ось я такий беззахисний, такий одинокий, провалююсь крізь холодну в’язку рідину. Через це все моє єство охоплює страх… Страх маленької дитини, покинутою своєю матір'ю… покинутою назавжди, а не на якийсь час... Коли розумієш, що вона нікуди не відійшла… що вона зникла… назавжди зникла…

Це був страх самотності. Страх дивного душевного болю.

Чому так? – питаю себе.

Раптом стіни цього дивного кам’яного колодязю замерехтіли тьмяними зеленими переливами, наче небесними сполохами, які бувають на Інгосі взимку. Це сяйво спочатку було ледь непомітним, навіть якимось уявним. Але чим більше я вдивлявся в темряву кам'яного мішка, тим воно ставало виразнішим.

Так це ж склеп людей племені Зем! – промайнула дика думка. – А що ж я в ньому роблю? Як тут опинився?

І тут раптом шепотіння, чиїсь далекі голоси.

Я прислухаюсь, напружуюсь. Здається, хтось віддає команди іншим, наказує щось робити… Я відчуваю, як тіла торкаються холодні пальці. І слідом у душу знову заповзає страх… страх отієї маленької дитинки, яку крадуть вночі злі чудовиська…

О, Сарне! Так тож нічники –  потворні істоти, які приходять у темряві, щоб нашкодити людині. Високі, худорляві, з довжелезними кривими руками, булькатими очима… Кажуть, що вони криті або пір’ям, або якоюсь дивакуватою шерстю… І постійно чатують біля хати, чекають, коли в печі згасне вогонь, щоб почати свою погану справу…

Мамо! Мамо! – я схопився та  почав мацати руками навколо себе. – Мамо! Мені лячно…

А у відповідь тиша.

Псяче хутро! Яка «мамо»? Хай ти скиснеш, та де ж я знаходжусь? Які нічники? Які земські склепи? Що то за маячня? – намагаюсь усе це збагнути й приходжу до висновку, що це якісь давні спогади. Точніше, вони більше схожі на дивакуваті нагромадження тих спогадів, які зліпилися дурнуватим сном.

Морок відійшов, наче  і зовсім не було. Я озирнувся.

Стояла ніч. Небо затягнуло важкими хмарами, з яких сипався дрібний-дрібний дощик. Краплі стікали по обличчю прямо за комір. Ось чому моє тіло так змерзло, ось чому так дріботіли зуби.

Я напівсидів, притулившись спиною до товстого стовбура якогось дерева.

Де знаходжусь? Що роблю у цьому дивному лісі? – свідомість все ще тугувато кумекала.

Навколо могутні старі сосни, які суворо дивилися на мою тремтячу фігуру. Дивились так, немов чогось чекали.

Це ж Сівєрія! – стрепенувся мій мозок. – Псяче хутро! Це ж Сівєрія! Ти що, Боре, забув куди мчав?

Дощ почав перетворюватися на снігову крупу. Вона боляче лупцювала мене по обличчю, колола очі. Я спробував підвестись, але тіло наче пронизала блискавка. І голосно охнувши, я впав на коліна.

Все ломило, особливо гуділи ребра. Відчуття було таке, ніби впав з величезної висоти й забився об землю.

Ну, звичайно ж! – посміхнувся я сам собі, згадуючи той відчайдушний стрибок і політ на ліхтарі над головною площею Новограда. А потім у пам’яті спливли образи ратників із щитами, які атакували мене біля стаєнь Овсова. Ще б пак у тебе, Боре,  ребра не нили!

Акетон у декількох місцях був добряче порваний. Ліва штанина розпорота аж до коліна і крізь дірку виднівся глибокий поріз. Він саднив та нив при найменшому русі. Через те, що стопа сильно змерзла, стало зрозуміло – у чобіт натекло чимало крові, яка застигла на холоді.

Туман у мізках поступово розвіявся, настало невеличке просвітлення. Дивно, як я вижив у всій тій катавасії, яка трапилась за останні дні: штурм Горішку, бійка з вартовими, які охороняли Великого мага… сутичка із Захисниками Ліги, які намагалися мене схопити… Взагалі-то дивно, яким чином я вибрався із того ніхазова Новограда!

І раптом знову згадався той пронизливий погляд Айденуса. Чаклун не виглядав переляканим, ледь побачив ту Тінь. Він дивився саме на мене, немов на щось незвичайне…  дивовижне…

О, Сарне! Що ж тоді зі мною сталося? Звідки взялася та Тінь? Невже я дійсно був свого роду її носієм?

Псяче хутро! Скільки питань і жодної мало-мальськи ясної відповіді.

І раптом інша думка, така, що аж мороз по шкірі: «А може саме через мене і загинув Клемент ді Дазірє? Може то я приніс Тінь, яка напала на нього»?

Та ну! Маячня! – затремтіла моя свідомість. Подібні одкровення зовсім не радували. Гадай, не гадай – а пам'ять все одно не поверталася… Тож події у Червоній залі так і залишалися прихованими.

О, Боре, Боре! В яку ж халепу ти вляпався!

Давай-но, друже, міркувати тверезо. Давай-но розкладемо все по поличках.

Отже, зі слів покійного Чаруши, виходить що я дійсно знався із Сіверськими, хай йому грець! Прибув на хадаганському судні у порт Такалік, місто на Ельджуні. (Цікаво, а звідки прибув? Шкода, що Сіверські мертві, та і Чаруша зі своїми людьми також, а то б, може, дізнався, що за ніхазівня відбувалася.)