Розповідь Білченяти

Бобри кивнули в бік розлогої верби, що схилилася над річкою. Там, під навісом із листя, сиділо маленьке Білченя. Воно було загорнуте в теплу ковдру. Його пухнасте хутро все ще було мокрим, і малюк тремтів від холоду.

Філін обережно підійшов і присів поруч.

— Твоя мама дуже хвилюється, — тихо сказав він.

— Як ти мене знайшов? — Білченя виглядало збентеженим.

Інспектор не відповів одразу, лише дістав із кишені зім’ятий малюнок і простягнув його. Білченя нахилилося й уважно подивилося на зубасту морду, яку сам намалював.

— Ти вже познайомився з річковим чудовиськом? — з усмішкою запитав Філін.

— Ми з мамою нещодавно переїхали до цього лісу. І по дорозі я одного разу побачив річкове чудовисько просто на березі річки. У нашому старому лісі таких тварин не було.

Філін кивнув — розуміючи й не перебиваючи.

— У школі ми з каченятами посперечалися, що я спущуся вниз по річці й знайду річкове чудовисько. Каченята мали спостерігати з берега… але потім пішли додому.

— Чому ти не повернувся з ними?

— Я не хотів виглядати боягузом, — знітившись, зізналося Білченя.

— І ти поплив на плоті один? — м’яко перепитав інспектор.

Білченя розповіло, що вони з каченятами швидко змайстрували пліт. Коли він сів на нього, не помітив, як той відірвався від берега. Саме в цей момент небо затягло хмарами, і каченята злякалися — вони залишили берег і пішли додому.

— Я не хотів казати їм, що не вмію плавати, — зітхнуло Білченя. — Тому я зробив вигляд, що все добре, й сказав, що вирушаю в подорож без них.

Каченята спробували його зупинити, переконували, що в цій річці немає ніякого річкового чудовиська. Але Білченя вперто не здавалося. Зрештою, друзі побажали йому удачі й пішли.

Філін похитав головою — суміш турботи й розуміння блищала в його очах.