3. Кривава угода

✧ ◦ — Аврелія — ◦ ✧

Срібні ланцюги, насичені давніми закляттями, важко тиснули на його зап’ястя, але цей смертний навіть не намагався вдавати переляк. Він зручно вмостився у кріслі напроти мого трону, розкинувши ноги й розглядаючи високі склепіння бібліотеки з таким виглядом, ніби завітав на приватну екскурсію.

Морт стояв ліворуч від мене. Його тулуб у чорному фраку лишався непорушним, а відполірований череп легенько похитувався, видаючи ледь чутне поскрипування шийних хребців.

— Пані, дозвольте мені випустити йому кишки, — пробурчав Морт. Його голос лунав прямо з порожнечі очних ямок, відбиваючись від важких оксамитових портьєр. — Він спаплюжив килим своїм брудним взуттям. Я витратив два століття, щоб вивести з цього шовку плями крові попереднього злодія! До того ж його парфуми пахнуть дешевою цитрусовою отрутою.

— Заспокойся, Морте, — я повільно повертала в пальцях кришталевий келих. — Килим почекає. Мені цікаво дізнатися, що саме змусило цю істоту уявити себе достатньо спритною для мого сховища.

Хлопець підвів голову. Його волосся було скуйовджене, на щоці темніла свіжа подряпина, але очима він посилав мені напрочуд щиру посмішку. За п'ятсот років я бачила сотні людей перед стратою: вони благали про пощаду, плакали, молилися або кляли мене. Цей же хлопчина поводився так, ніби ми зустрілися в затишній сучасній кав'ярні.

— Насправді, ваша високосте, ваші гобелени заслуговують на окремий вирок, — сказав він, легковажно знизавши плечима. — Молі мого замовника вони б сподобалися більше. Але якщо ми говоримо про професіоналізм, то я пройшов шість ваших магічних печаток. Це мій особистий рекорд.

— Сім, — спокійно поправила я, зробивши невеликий ковток охолодженої крові. — І сьому я відключила сама, коли ти три хвилини безпорадно колупався у замку. Мені стало просто шкода твоїх марних зусиль.

Його посмішка на мить здригнулася, а в зелених очах спалахнув азартний вогник, який я не бачила в людях вже дуже давно.

Я підійшла ближче до бранця. Мої пальці торкнулися його підборіддя, примушуючи підняти обличчя. Його пульс прискорився — не від жаху, а від адреналіну. Це заінтригувало мене ще більше: чоловік стояв перед істотою, яка могла розірвати його на шматки за частку секунди, але його серце калатало у ритмі небезпечної гри.

— Хто тебе підслав? — спитала я м'яко, притискаючи гострий ніготь до його сонячної артерії. — Не кажи, що це був звичайний борг у картярському клубі. Людина, яка пробирається крізь магічні пастки, має або велику мету, або дуже багатого господаря.

Незнайомець зітхнув: його впевненість на секунду дала тріщину.

— Добре, — промовив він тихо. — Ви розкусили мене. Це не був мій особистий каприз. Мені замовили артефакт.

— Який саме?

— «Сльозу Світанку».

Морт видав звук, схожий на тріск сухої гілки.

— Фіал із сонячним вогнем? — вигукнув фамільяр. — Цей нахаба хотів забрати зброю, здатну спопелити весь наш рід? Пані, я зараз же принесу сокиру!

— Спокійно, Морте, — я не зводила очей з хлопчини. — Навіщо смертному артефакт такого порядку? Ти не схожий на релігійного фанатика, який мріє очистити світ від темряви.

— Я взагалі не фанатик, — гмикнув Кай. — Я практичний чоловік. І той, хто платить за цю забаву, володіє половиною цього міста.

— Його ім'я.

Кай вагався секунду, відчуваючи тиск мого погляду, а потім вимовив:

— Юліан.

Це ім'я відбилося від кам'яних стін, ніби отрута. Юліан.

Я відпустила його підборіддя й зробила крок назад, відчуваючи, як у грудях закипає давня зневага. Молодий, пихатий вискочка. Вампір нового часу, який зміняв велич на скляні хмарочоси, неонові вивіски та цифрові рахунки. Він вважав себе правителем нової ери лише тому, що навчився ховати свої злочини за корпоративними договорами та купувати лояльність молоді за брудні гроші. Для нього вічність була лише бізнес-проектом, а стародавні традиції — непотрібним мотлохом.

— Юліан... — повторила я із гіркою посмішкою. — Цей слимакуватий хлопчисько вирішив, що може простягнути свої руки до моєї колекції?

— Він пропонував мені суму, якої вистачило б на купівлю невеличкого острова, — додав крадій, підморгнувши. — Але, як бачите, сервіс у вашому закладі виявився дещо жорсткішим, ніж обіцяв замовник.

— Юліан хоче «Сльозу Світанку», щоб шантажувати старійшин, — мовила я сама до себе, прогулюючись уздовж високих стелажів із фоліантами. — Він мріє підкорити Раду Вампірів, використовуючи первісне світло. Яке банальне прагнення. Він не має жодного уявлення про справжню владу. Він просто дитина, яка грається з сірниками.

— То ви вб’єте мене зараз чи дасте час на останнє бажання? — перебив мої роздуми злодюжка. — Бо якщо вибирати, я б волів склянку гарного вина. Ваш фамільяр виглядає так, ніби не частував гостей останні триста років.

— Я не частую злодіїв! — обурено зашипів Морт, загрозливо клацнувши щелепою. — Я частую тільки хробаків їхньою власною землею!

Я зупинилася й знову подивилася на бранця. Вбити його? Це було б надто просто і надто нудно. Я могла б перетворити його на попіл за одну мить, але що це мені дасть? Ще один порожній день у моєму замку? Ще одну сотню років монотонного існування серед книжок і спогадів?