1. П'ятсот років нудьги

✧ ◦ — Аврелія — ◦ ✧

Хтось зламав магічний захист у моєму підземеллі. Хтось достатньо нерозсудливий та сміливий, і ця подія викликала в мене набиякий захват. Але... Давайте будемо послідовними.

Тож повернемось на декілька годин назад.

П'ятсот років — це не просто цифра, це п'ять століть вишуканого занепаду. Якщо хтось із смертних колись скаже вам, що вічне життя — це благословення, випийте його до сухого залишку просто з відчуття справедливості. Вони уявляють вічність як безкінечний карнавал з келихами крові, але ніхто з цих романтичних бевзів не замислюється про те, скільки пилу осідає на книжкових полицях за пів тисячоліття.

Я — Аврелія, вампірка-аристократка, і я офіційно заявила б усьому магічному світу, що мені нудно... Шкода лишень, що навряд у цьому світі лишився хоч хтось, чия думка мене бодай віддалено хвилює.

Мій палац був збудований за всіма правилами готичної архітектури: з високими вежами, закрученими коридорами й протягами, які покликані створювати драматичний ефект, коли я проходжу повз дзеркала, у яких все одно не відображаюся. Перші двісті років це навіть розважало; на трьохсотому — почало дратувати; до п'ятисотого року я просто навчилася ігнорувати протяги, бо лагодити дах у будівлі такого розміру — це фінансова катастрофа, від якої сивіють навіть безсмертні.

Зараз я сиділа в кріслі з високою спинкою у своїй бібліотеці. Це була не просто кімната, а справжній печерний лабіринт, де зберігалися тисячі фоліантів, зібраних за п'ять століть. Я тримала в руках трактат про алхімічні властивості сушених жаб, написаний у чотирнадцятому столітті. Перечитувала його вже вчетверте. Не тому, що мене цікавили жаби чи алхімія, а тому, що решту дев'ять тисяч книг я вже знала практично напам'ять.

— Ваша високородосте, ви знову читаєте цей непотріб? — пролунав поруч суховатий голос, у якому презирства було більше, ніж у цілому королівському дворі.

Я навіть не підвела очей від сторінки.

— Мовчав би, Морте. Якщо ти не запропонуєш мені щось цікавіше за рецепт настоянки з мухоморів, я перетворю тебе на попільничку.

— Ви намагаєтеся зробити це з тисяча чотириста вісімдесятого року, — незворушно зауважив він. — І, мушу нагадати, я магічний череп. Попільничка з мене вийде непрактична, адже крізь очниці висипатиметься попіл.

Морт змінив свою природну форму — полірованого людського черепа, який зазвичай висів у повітрі біля мого плеча — і матеріалізувався у вигляді чоловіка в бездоганно випрасуваному фраку. Він виглядав як британський дворецький, який щойно дізнався, що гості прийшли в брудному взутті, і тепер збирається отруїти їм чай із суто етичних міркувань. Його вираз обличчя випромінював ту особливу формальну ненависть, яку я так цінувала в фамільярах.

— Що з чаєм? — запитала я, перегортаючи шелестку сторінку.

— Кров п'ятдесятого року, трохи підігріта, з дрібкою кориці, — поважно відповів Морт, ставлячи на маленький столик біля мене порцелянову чашку. — Хоча, з огляду на ваш настрій, краще було б подати ціанід. Для розмаїття.

— Ціанід на мене не діє, ти ж знаєш. Викличе хіба що легке печіння в шлунку й викривлення смакових рецепторів на пару годин.

— Шкода, — зітхнув дворецький, складаючи руки за спиною. — Це могло б додати нашій вечірній рутині хоч якоїсь динаміки.

Я зробила ковток із чашки. Кров була гарної якості, але для мене вона вже давно втратила той первісний, гострий смак, який так зачаровує молодих вампірів. Для них це екстаз, для мене — звичайна фізіологічна потреба, подібна до заправки екіпажу мастилом.

— Морте, скажи мені як фамільяр фамільяру: чому смертні переконані, ніби ми щоночі влаштовуємо криваві вакханалії? — запитала я, спираючись підборіддям на долоню. — Де вони беруть ці ідеї? Чи вони справді думають, що після чотирьохсот років життя комусь хочеться бігати за селянами по болотах?

— Думаю, це через романтичну літературу, пані, — сухенько відповів Морт. — Люди мають схильність поетизувати паразитів. Згадайте дев'ятнадцяте століття: вони писали вірші про сухоти й вважали блідість ознакою високого духу, хоча насправді це була просто відсутність каналізації та нормального харчування.

— О так, дев'ятнадцяте століття, — я закотила очі. — Досі пам'ятаю тих поетів, які приходили до мого парку, щоб красиво померти від туги під місячним сяйвом. Мені доводилося нацьковувати на них собак, бо прибирати їхні тіла з газонів було суцільним покаранням.

— А як щодо сучасників? — пробурчав Морт. — Зараз вони навіть не пишуть віршів. Вони дивляться в свої маленькі світляні прямокутники й знімають короткі відео про те, як правильно наносити макіяж, щоб виглядати як "естетичний труп". Ви бачили це, пані? Я випадково подивився через плече того кур'єра, якого ви з'їли минулого місяця.

— Я його не з'їла, а трохи відпила, — виправила я фамільяра. — І, між іншим, залишила йому чайові. Золотою монетою сімнадцятого століття.

— Він спробував розплатитися нею в супермаркеті, його затримала поліція за підозрою у грабунку музею, — зауважив Морт. — Справді, неймовірна щедрість з вашого боку.

Я лише відмахнулася.

— Світ став надто дріб'язковим, Морте. Жодних масштабних змов, жодних вишуканих дуелей. Навіть мої сородичі перетворилися на пародії. Подивіться на Юліана! Цей молодий вискочка побудував собі скляну вежу в центрі міста й вдає з себе великого бізнесмена. "Нова ера вампіризму", каже він. Технології, криптовалюта, неонові вивіски... Бридота.