Глава 16

Едвард: 

Еліза чкурнула так, що я й не встиг одразу зорієнтуватись. Пронеслась як вітер. Стрімголов. Та ще й верхи на Еребусі. Еребусі! Це вам не жарти панове. Моя дружина - дівчинка із вагоном сюрпризів. Така ніжна, мила і змогла фактично приручити дикого коня. Проте моєму захвату немає меж. Десь всередині я пишаюся своєю герцогинею і сам собі заздрю, що вона носить моє прізвище. 
- Коня! - наполягаю пришвидшитись, а то хтозна куди занесе цю любительку пригод. І вирушаю слідом за нею. Напевно це вперше я бачу жінку верхи на коні. Жодна дама з мого кола навіть би не глянула на коня, не те, щоб його осідлати. Але Еліза... Вона руйнує всі стереотипи і зачаровує мене, сама цього не усвідомлюючи. Ще й вигадала таке: не розмовляти зі мною поки не погоджуюсь. Ніхто не дозволяв собі такого, а вона змогла, навіть зусиль не доклавши. Замовкла і все. На питання не відповідає, тільки схвально киває голівкою. І це дратує. Безмежно дратує, бо я надто звик постійно чути її голос: коли сміється, коли сперечається зі мною, коли просто щось розповідає. Зі слугами мило спілкується, а зі мною все - табу! 
- Елізо, може вже зупинишся? - гукаю їй вслід, але та навіть не озирається, вперто набираючи швидкість. Досі не збагну як Еребус так легко їй піддався? Та все ж на моє щастя вона зупиняється біля великого, старого дуба, але поки що не злізає з коня. Усміхається переможно, ніжно торкаючись темної гриви Еребуса. 
- Вирішили пограти в перегони? - питаю, але як ви вже зрозуміли, у відповідь не чую нічого. Ох, це вже починає набридати. 
- Хоч би коня пожаліли. - намагаюсь знову вичавити із неї хоч слово - Еребус давненько так не бігав. 
- Вибач..- шепотом мовила та до коня, але я добре все почув. Отже, навіть з ним розмовляє? Чудово! 
- Дайте своєму приятелю відпочити. Злазьте! - кажу, спокійно злізаючи із свого коня та підходячи до своєї дружини, яка вперто продовжувала триматись міцно на сідлі. Яка ж вона вперта. 
- Елізо! - додаю серйозніше,  але це не діє - Гаразд. Ви самі мене змусили) 
Силою допомагаю їй злізти з коня, навіть попри те, що вона пручалася. І задоволено дивлюсь на її обурене обличчя. 
- Ходіть. Покажу вам дещо) - усміхаюсь, запрошуючи йти за мною. 
- Елізо! - видаю, поки та не зрушила з місця - Хай коні перепочинуть. 
Чую у відповідь важкий, невдоволений видих, але все ж вона пішла за мною. Ну нарешті.

Еліза: 

Я абсолютно нікуди не хотіла йти, а тим більше злізати з Еребуса. Але зрештою, герцог був правий, коням був потрібен відпочинок. І попри невдоволення я була змушена йти за його високістю. Кортіло спитати, куди він мене веде, але я вчасно згадала, що маю мовчати заради Шарлотти. Сподіваюсь мій задум таки подіє на цього впертого чоловіка, бо інший дієвий план годі і придумати. Вів він мене якоюсь вузенькою стежкою, перед собою нічого не бачила, бо його міцна статура перекривала геть усе. Головне, щоб він тепер різко не пригальмував і я в нього випадково не врізалася, бо... Не встигаю навіть додумати, як вдаряюсь у його спину та ледь не падаю, поки чоловіча рука моментально хапає мене за талію. Інколи його швидкість таки дуже доречна. 
- Піймав) - усміхаючись мовив та допоміг знайти рівновагу - Злякались? 
Заперечно хитаю головою і на крок віддаляюсь, а то ми щось надто близько один до одного. Він зійшов із стежки та мовчки показав рукою, щоб я оглянулась навколо. У мене на мить перехопило подих. Водоспад. Невеликий, але все ж дуже гарний. Шум води гармонійно звучав із співом пташок та шелестом трави. Я стояла наче вкопана, не взмозі на милуватись. 
- Подобається? - раптово спитав той, збоку спостерігаючи за моїм захопленням. Хіба моє лице нічого не говорить? 
Та все ж таки киваю головою і підходжу ближче, щоб краще оглянути водоспад. Вествуд стає позаду. 
- Ви ще довго гратимете зі мною у мовчанку? 
Не відповідаю. Прислухаюсь до шуму води. 
- Гадаю від нині, Еребус має власницю) Ви йому сподобались. - продовжував герцог, але я не збиралась здаватись так просто, хоч і спроба хороша. Еребус також мені сподобався. 
- А бідного конюха ви зовсім збили з пантелику..- ніяк не спинявся чоловік, намагаючись мене розговорити. Кумедні в нього спроби. 
- А я ще й досі під враженням) - мовив тихше ніж зазвичай. На мить я підвела на нього погляд, щоб зрозуміти чи правда це, але потім знову була прикута до водоспаду. 
- Не вірите? - питав, чи радше стверджував він, але без докору, з якоюсь дивною цікавістю. Питає таке, а сам певно мені і на миль не довіряє.  
- Елізо..- тон його пом'якшав, змусивши повернутись до нього обличчям, проте відвертість у його зелених очах неабияк мене бентежила.. - Відповісте хоч на одне моє питання? 
Ох, справді думає, що я на це поведусь? 
- Поїдете зі мною до будинку Блекфордів? - видав, напевно через силу, а я в ту секунду ще більше оніміла. Невже, справді? Проте, як я можу так просто повірити? 
Вигинаю брову, мовчки питаючи, та невже? І у відповідь, той підносить мою руку до своїх губ, обережно залишаючи на ній цілунок. Моя шкіра зрадницьки вкривається рум'янцем. 
- Ваша взяла, герцогине - шепотом додав - Я вмиваю руки, бо і дня не витримаю, не почувши вашого голосу. 
Серцебиття набирало обертів. Вперше чую від нього такі серйозні зізнання і не побоюсь визнати, справді щирі. Принаймні, відчуваю це. 
- Не личить герцогу так просто здаватись) - усміхаюсь ледь-ледь, але від його погляду хочу розтанути у широкій усмішці. 
- Здаватись дружині..- той усміхнувся у відповідь та миттєвим рухом наблизив до себе - ще й як личить) 
А тоді раптовий дотик його вуст до моїх, змусив весь світ навколо мене обернутися. Я не чекала цього, але і не змогла відштовхнути, віддаючись його поцілунку. 
- Едварде...- віддаляюсь - Яка муха вас вкусила? 
- Ходімте Елізо) - натомість мовив чоловік та взявши мене за руку, додав:- Думаю, коні вже відпочили.
Мовчки погоджуюсь та крокую за ним, бо досі не можу зрозуміти, що на нього найшло і чому він так легко здався. Грає зі мною в ігри чи все ж таки каже правду?