Глава 14

Еліза: 

Наступний ранок не передбачав біди. Вествуду покращало, він навіть був присутній на вечері за нашим спільним столом. І жартував ніби вперше. Я навіть подумала, можливо він досі хворий, бо поводиться надто дивно. А я його відкритий флірт не на жарт насторожував. 
- Леді Елізо? - Нора миттєво забігла у мої покої, коли я одягала сережки - Його світлість хоче бачити вас. Каже, що йому стало гірше. 
Я швидко піднялась і без зайвих питань побігла до його покоїв, навіть забула сказати, щоб хтось викликав лікаря. Робила все інстинктивно, поки всередині панувала паніка. Все ж наче добре було, невже так різко могло погіршати? Без стуку відчиняю двері і помічаю, як герцог лежить на ліжку із заплющеними очима та важко дихає. Миттєво підходжу та нахиляюсь, щоб поміряти температуру, але натомість, раптово опиняюсь на ліжку, а герцог з хитрою усмішкою нависає наді мною. На мить забуваю як дихати і тільки після цього усвідомлюю, цей божевільний мене обдурив. 
- Ви збожеволіли? - обурююсь не на жарт, і вже бува хочу піднятись, як чоловік зупиняє мене, залишаючи прикутою до ліжка. Ох, здається я в пастці. 
- З інших причин ви б так швидко з'явились? Та ще й у моїх покоях? - з надто милою усмішкою спитав той, але я досі була обурена, бо справді хвилювалась. 
- Ви моєї смерті хочете? Я ж справді думала, що вам стало гірше! - висуваю докір, але в його очах ні каплі сорому. 
- Мені приємно, що ви так турбуєтесь про мене) - шепотом додав герцог, нахилившись ще ближче. Відстань між нами була мінімальна. 
- Я б це зробила для будь кого. - констатую факт, поки мої щоки покриваються рум'янцем. 
- Справді? - він легко вигнув брову - Мені здалось, що ви сильно хвилювались) 
- І? Що далі ? - питаю, щоб хоч трохи зняти напругу - Чого ви добиваєтесь? 
- Хочу поспілкуватись з вами)
- У такий спосіб? - ледь не викрикую. 
- Вам не подобається? Хіба не відчуваєте, як ми зближуємось? - його гарячий подих торкається моєї шкіри, яка зненацька вкривається сиротами. 
- Це непристойно. А якщо хтось побачить? 
- Ви моя дружина Елізо) - владно усміхнувся чоловік - Що тут такого? 
- Ви збожеволіли? - ще більше дивуюсь його прямоті - Чи у вас досі температура? 
- А ви перевірте) 
- Злізьте з мене. Вінсент може зайти з хвилини на хвилину. 
- То відправлю назад) 
- Едварде! Це схоже на дитячий садок. Чого ви хочете? - питаю, ще більше збентежившись. 
- Для початку - шепотом мовив Вествуд - маленький поцілунок) 
- Що? - видаю тихо, повністю збита із пантелику. - Ми закріпили поцілунком наш союз на весіллі, перед цим ви також його вкрали. Я гадаю це більше ніж достатньо.
- Принаймні легенький у щоку) - продовжував герцог, ігноруючи мої слова - Інакше не відпущу) 
- Я кричатиму! - попереджаю, хоч знаю, звучить це безглуздо. 
- Спробуйте) - той схвально кивнув головою, а потім додав тихе:- Маленький цілунок і ви на волі) 
- Але тільки у щоку! - зрештою піддаюсь його авантюрі та з легким хвилюванням хочу швидко поцілувати і втекти, та не встигаю зрозуміти, як замість щоки переді мною опиняються його губи, які одразу ж накривають мої та притискають голову до подушки. Цей ніжний дотик затуманив мій розум, він був настільки обережними і раптовим, що я на мить піддалась спокусі, але коли його рука опинилась на моїй талії, а поцілунок ставав дедалі глибше я різко відсторонилась та без пояснень вибігла з кімнати. Губи почервоніли нагадуючи тихим відлунням про цей раптовий цілунок. Я важко видихнула, поки всім тілом розносився трепет.  І що це щойно було? А головне, як я цьому піддалась? 
Довелось швидко привести себе до ладу, щоб у пристойному вигляді спуститись на сніданок. Моє серце досі шалено билось, а коли я знову побачила його, то забилось у двічі сильніше. Ох, все це неправильно. Роблю реверанс та сідаю за стіл, поки слуги накладають страви. На герцога не дивлюсь, вперто втупившись у свою тарілку. 
- Навіть не глянете на мене? - раптово спитав чоловік, а я непомітно здригнулася. 
- Ми вже достатньо на дивились одне на одного. На сьогодні вистачить. - аргументую, відпиваючи вина із свого келиха. Ммм, солодке) 
- Але не мені! - впевнено промовив той, торкаючись рукою до мого підборіддя, змусивши підняти на нього погляд. Який же ж він нестерпний. 
- Ображаєтесь, блакитноока? - з легкою усмішкою знову спитав він, поки я думала як краще відповісти. 
- Чого б це? - вигинаю брову - Я рада, що ви задовольнили свої бажання. 
- А ваші? 
- Ви в черговий раз обманули мене, ваша світлосте. Про які бажання може бути мова? 
- Он як.. Мене ще так ніхто не відштовхував) - з дивною усмішкою мовив чоловік. Йому це подобається чи що? Я геть його не розумію. 
- Звикайте. Так буде доти, поки ми не розлучимось) - дарую легку усмішку. 
- Кидаєте мені виклик? - той самовдоволено усміхнувся. 
- Ми не діти, ваша світлосте.. не говоріть дурниць, всеодно програєте) - промовляю, сама від себе цього не очікуючи. В його присутності іноді я аж занадто хоробра. 
- Ви ж розумієте, що рано чи пізно вам набридне мене відштовхувати і ви піддастеся моїм чарам. 
Я вибухнула тихим сміхом. Його чарам? Нічого безглуздішого я ще не чула. 
- Смійтесь так частіше - раптово мовив герцог не відводячи від мене своїх зелених очей - Вам личить) 
На мить я замовкла, але добре розуміла для чого він це робить. 
- Хороша спроба ваша світлосте. Але чари у вас слабенькі) - з мене знову вирвався тихий смішок. 
- Погоджуюсь, ваші сильніші) - підморгнувши, відповів чоловік. Ох, це справді схоже на дитячу перепалку. 
- З вашого дозволу - підіймаюсь із-за столу - Буду у своїх покоях. 
- Гарного дня блакитноока) - наостанок почула його голос, але вперто ігнорувала. 
***
Після сніданку я вперше не мала чим зайнятись. Обходити палац вже кільканадцятий раз - безглуздо. Йти на кухню - немає сенсу. Діставати Вінсента своїми питаннями - недоречно. А поспілкуватись із чоловіком - взагалі відкидаю на другий план. Після нашого весілля насправді минуло багато часу і я зрозуміла, що ще жодного разу від тоді не була у своїй бібліотеці. Та й тільки зараз у мені прокинулось нестерпне бажання посидіти серед всіх тих старих книжок, взяту котрусь із них до рук і просто почитати в тиші. Від цих думок на душі потеплішало, а бажання стало ще дужчим. З хорошим настроєм прошу Нору покликати Вінсента та організувати мені карету і кучера, поки я одягала інший образ. 
- Ваша світлосте! - за дверима лунав голос радника, коли я вже одягала свою шаль і була повністю готова. - Можна? 
- Так, заходьте..- стримано відповідаю, поки всередині все перевертається. 
- Мені сказали, що це терміново. - трохи збентежився чоловік - Сподіваюсь, нічого не трапилось. 
- Все гаразд. Я не хотіла турбувати його світлість і мала повідомити вас, що буду деякий час відсутня. Їду до бібліотеки. - кажу, на що отримую схвальний кивок. 
- Авжеж, все що забажаєте. Карета і кучер вже чекають на вас при дворі. - мовив той, а потім ніби щось згадавши, додав:- Без супроводу краще не виходьте, хай покоївка поїде з вами. 
- Звичайно) - киваю та лиш одним поглядом прошу Нору швидко зібратись. І на моє щастя вона спритна у всьому, не минуло і кілька хвилин, як та стояла біля карети. Кучер відкрив для мене дверцята та подав руку, я подарувала йому вдячний кивок. Пейзажі стрімко змінювались, поки за віконцем я побачила вже знайоме місце. Серце радісно затріпотіло. Нора вийшла перша, щоб відчинити двері бібліотеки, поки я вдихала свіже повітря. Дивно, ми не так далеко від палацу, але дихається тут набагато спокійніше, невимушено і легко.. Ще раз обдивляюсь все навколо, залишаю кучера чекати і впевнено заходжу всередину. Покоївка вже запалила кілька свічок та розтопила камін, в якому приємно потріскували дрова. Повільними кроками я йшла крізь "коридори", які утворювали дерев'яні книжкові полиці, сповна насолоджуючись моментом. І зовсім не задумуючись чи обираючи я взяла першу книгу, до якої потягнулась рука та знову повернулась до каміну, де спокійно стояла моя компаньйона. 
- Стомишся так довго стояти - кажу до неї, м'яко усміхаючись - Можеш також взяти книгу, що сподобається та приєднатись) 
- Це дуже люб'язно ваша світлосте, але...- вмить зніяковіла та..
- Це наказ! - ще більше усміхаюсь, помічаючи, як Нора слухняно йде до гори книжок, обирає та знову повертається до мене. 
- Сідай..- показую їй на стілець, що стояв обабіч мене, та ще більше зніяковіла проте мовчки сіла, поволі розгортаючи книжку. Все ж, іноді добре мати вплив на людей, особливо в хороших намірах. 
Миттєво поглянувши на вогонь, біля якого було вкрай тепло, я також поринула в читання: у свій потаємний світ - втечу від реальності.. На мить підняла погляд і побачила, що Нора заснула обіймаючи книгу. Здається, вона не дуже в захваті... Натомість, я гортала сторінку за сторінкою, ніби історія повністю мною оволоділа. Мої зіниці були розширені, очі ледь стримували сльози. Я вперше тримала у своїх руках настільки сумну книгу, яка була здатна розбити на дрібні уламки. Дійшла тільки до середини і не витримала - зламалась. Сльози котились з очей рікою. Було боляче, ніби це я от-от мала втратити того, кого понад усе кохаю, а не ця ідеальна дівчина. Тихенько схлипуючи я закрила обличчя руками і в той же момент відчула біля себе чиюсь присутність. 
- Елізо? - знайомий голос дав підтвердження, я перелякано підняла погляд, швидко проганяючи сльози. Що він тут робить? 
- Ваша світлосте..- раптово підіймаюсь, щоб вклонитись, від чого моя книга падає на підлогу, на диво не розбудивши Нору..
- Тшш..- з надто милою усмішкою видав герцог, підіймаючи книжку та обережно віддаючи її мені в руки. Вдячно киваю головою та все ж наважуюсь спитати: 
- Що ви тут робите? 
- Ви плакали? - натомість він спитав у відповідь, ігноруючи моє питання. 
- Едварде! - обуруюсь його не тактовності. - Я перша поставила питання..
- Приїхав по дружину) Вже пізно. Ви пропустили вечерю. - спокійно промовив чоловік, легким дотиком торкнувшись щоки, яка досі була волога від сліз. Тілом танцювала зграйка мурах. 
- Справді? - щиро дивуюсь, бо втратила тут лік часу, ще й ця історія:- Не помітила, вибачте. 
- Тож, чому ви плакали? - наполегливо продовжив той.
- Відповідь у моїх руках. - показую на стареньку книгу - Ще ніколи не стикалась з історією, в якій перемагає не кохання, а смерть..
Герцог важко видихнув. 
- Ви прочитали її повністю?
- Дійшла тільки до середини і...далі було важко..- ніяково зізнаюсь. 
- Отже, ви не знаєте напевно як вона закінчиться. Тож можливо, кохання все ж сильніше за смерть? 
Від його слів я затамувала подих і на секунду довше дивилась в його очі, які ні на мить не відривались від моїх. 
- Мені б хотілося в це вірити) - шепочу та невпевнено усміхаюсь. 
- Візьміть книгу додому і дізнаєтесь, а поки нам час повертатись..- промовив чоловік, поки всередині мене ховалось тепло від його погляду. - Розбудіть покоївку. Чекатиму вас біля карети. 
Я кивнула та подалась до Нори, яка досі міцно спала. В неї неймовірно стійкий сон, і тільки потім, не забувши свою книгу подалась разом з нею на подвір'я. Покоївка чекала осторонь, неподалік від кучера, поки герцог подав мені руку, щоб допомогти сісти в карету. І я прийняла її, ступила крок, але перед цим залишила на щоці свого чоловіка швидкий цілунок, тихо додавши: дякую, Едварде..і тільки після цього сіла в карету, міцно обіймаючи книгу. Погляд герцога був спантеличений, але до мурашок приємний і теплий,  вперше за весь час.