Глава 5

Еліза: 

Питання, куди ми їдемо, і справді було останнім на той момент. В кареті запанувала мертва тиша. Єдине, що давало хоч якісь ознаки життя - наші дихання і короткі погляди. Я дивилась як змінюються пейзажі, досі не розуміючи куди саме мене везуть. Хоча, можливо після ляпасу герцог все ж вирішив мене стратити? А сам просто не зізнається, щоб я зайвий раз не втекла. Так, в мене бурхлива уява. І я це добре знаю.
- Леді Грейсон, все гаразд? - зненацька в мої думки увірвався їх винуватець. 
- Авжеж..- киваю, але помітивши його дивну усмішку, додаю:- Щось не так? 
- Просто ви так дивились на мене..- насмішкувато відповів герцог - Про що ви думали? 
Ох, іноді я все ж шкодую, що так багато думаю. 
- Якщо я скажу, ви вважатимете мене божевільною, мілорде) - дарую невимушену усмішку, намагаючись всіляко уникнути відповіді.. 
- Але ж ви знаєте, що я так не вважаю. - надто серйозно мовив чоловік, неабияк цим здивувавши. 
- Справді? - вигинаю брову, наче у чомусь його підозрюю. 
- Спілкуючись з вами, я почав дивитись на ситуації різними очима. 
- Знаючи мене всього другий день? - мій іронізм зашкалював. 
- Я вже казав, що ви надто розумна і балакуча, як на юну леді? - ледь усміхнувся герцог, поки дивне тепло розсносилось у мене всередині.. 
- Можливо..- киваю плечима - А я вже точно говорила, що ви надто серйозний на свій вік! Чи це така природа у герцогів? 
- Оо..- вирвався у нього тихий смішок, але я не до кінця розуміла, що він означав.  
Карета раптово зупинилася. Я одразу ж поглянула на свого опонента, щоб зрозуміти, чи справді ми приїхали туди, куди він планував. І у відповідь отримала схвальний кивок, відчувши якесь дивне полегшення. Чоловік вийшов першим, і як справжній джентельмен подав мені руку, яку, хоч і не охоче, я все ж прийняла. 
- Де це ми, ваша світлосте? - питаю, оглядаючи місцевість. Найбільше, що кидалось в очі - невеличкий замок. Він справді був мініатюрним, але архітектурою міг позмагатися із палацом герцога. Принаймні для мене так точно. Я б навіть сказала, що виглядав він дещо магічно, бо поруч було стільки квітучої зелені, яка навіть окутувала деякі стіни будівлі. 
- Подобається? - раптово спитав чоловік, напевно помітивши мій захват. Ох, і я справді була захоплена. 
- Неймовірне місце..- кажу, ледь усміхаючись. 
- Проходьте) - мовив той, запрошуючи увійти всередину, поки я тільки могла здогадуватись що і до чого. Чоловік самотужки відчинив браму, взяв мене за руку і ми разом увійшли. І на ту мить я завмерла, не вірячи власним очам. Книги. Багато книг. Всюди. Куди тільки не глянь. Навіть якщо поглянути вгору - там теж їх безліч. Я сплю, чи справді це бачу? Невже це те, про що я думаю? 
- Щось не так, міледі? - з усмішкою спитав герцог, помітивши, що я стою наче у ступорі. 
- Я.. це...не можу повірити..- розгублено промовляю все, що тільки лізе в голову, так і не зібравши цих слів до купи. 
- Про таку бібліотеку ви мріяли? - уточнював той, але хіба мій вираз обличчя не говорив саме про це? 
- Вона перевершила мої мрії..- зізнаюсь, хоча досі не можу повірити в те, що відбувається. Я ж гадала, що його світлість просто виділить мені бібліотеку у своєму палаці, але точно не аж так. 
- Якщо вам все подобається, вона ваша! - невимушено мовив чоловік, змусивши мене раптово зустрітись із поглядом його зелених очей. 
- Моя? - питаю тихо, поки всередині все хоче кричати. А отримавши його схвальний кивок, здається навіть підстибнула від радості, а широка усмішка зненацька з'явилась на моєму лиці. Більше не чекаючи дозволу, я подалась вперед, із трепетом торкаючись кожної полиці, кожної книги, на якій ледь виднілась пилюка. І навіть попри те, що це ціна нашого шлюбу, я була згодна на все. 
- Це місце недалеко від нашого палацу..- стоячи позаду мене, промовив герцог, а моє серце дивно відгукнулось, коли я почула: нашого..
- Поки що, тільки вашого, ваша світлосте) - кажу, але досі стою до нього спиною. 
- Звикайте до нового статусу, леді Вествуд! - самовпевнено сказав той, змусивши мене все ж повернутись до нього і хоч на кілька хвилин, відстояти, поки що мої, права. 
- Леді Грейсон, мілорде) - дарую легку усмішку, яка виглядала наче виклик, але щойно хочу знову повернутись до книг, як відчуваю гарячу руку на своїй талії і раптовий дотик його вуст до моїх. Що за..? 
- Ваша світлосте! - обурюсь та відходжу на крок, поки моя спина зустрічається з дерев'яними полицями. І я вкорте потрапила в його пастку.  
- Вибачте, якщо налякав) - як нівчому не бувало, мовив чоловік, знову скоротивши нашу відстань. 
- Нам не можна..- кажу, але не закінчую, не маючи конкретних слів. 
- Боїтесь осуду? Чи чергових пліток, моя леді? - буденно усміхнувся той, ніби це було для нього звичною справою. Авжеж, хіба його має щось хвилювати, коли він герцог? Люди бояться його тіні, хоч дехто виявився хоробрим, оскільки він так швидко зажадав цього шлюбу. 
- Оскільки я донька звичайного барона..
- Годі! Ми завтра ж одружимось! - серйозно промовив Вествуд, але я не здивувалась, бо підсвідомо вже була готова до всього, особливо після сьогоднішнього подарунку. 
- Як накажете! - кланяюсь, і вже бува хочу піти, як він знову зупиняє мене, торкається руки і опиняється переді мною на коліні. Вдруге. 
- Тепер я хочу почути вашу згоду, блакитноока) - з хитрою усмішкою мовив герцог, тоді як моя впевненість зненацька похитнулась. Для чого ця вистава? 
- Встаньте ваша світлосте! - наполягаю, поки його рука міцно стискає мою - Тут нікого немає. Від мого батька ви отримали благословення. Навзамін ви подарували мені обіцяну бібліотеку. Все складається правильно. Хіба цього замало? 
- Залишилась тільки одна дрібниця - ваша згода) - стояв на своєму чоловік, але помітивши моє збентеження та невимовне бажання відвернути від нього погляд, додав:- Не змушуйте мене щоразу ставити перед вами на коліна. Вам набридне це переслідування) 
Переслідування? Ох, він геть здурів? І чого цим тільки добивається, особливо без свідків? 
- Станете моєю герцогинею, леді Грейсон? - вдруге повторив Вествуд, але цього разу його пропозицію чула тільки я та сотні старих книжок. 
- Так..- зрештою відповідаю, відчувши як на мій палець лягла обручка. Коштовна, з діамантами, ніби для справжньої герцогині. Але відчуття не ті. Не так я все це уявляла, зовсім не так. 
Нарешті герцог піднявся, залишивши теплий цілунок на руці, яка від цього моменту красувалась обручкою. А потім зустрівшись із моїми очима, потягнувся до моїх губ, поки я вчасно ухилилась. 
- Сьогодні ви вже вкрали поцілунок, мій лорде. - виправдовуюсь - Не перегравайте) 
- З мене поганий гравець) - підморгнув чоловік та все ж відступив на безпечну відстань, поки моїм тілом бігала зграйка мурах і серце зрадливого виривалось з грудей.