Глава 4

Еліза: 

Прокинулась я від співу пташок. Хотілось би саме так, по романтичному описати мій ранок, але на жаль чи на щастя почався він зовсім не так. Бо першим, кого я побачила, щойно розплющила очі, був барон, та ще й з якоюсь сукнею в руках. Невже для мене? 
- Батьку? - спочатку трохи дивуюсь та перелякано підіймаюсь із ліжка - Щось трапилось? Ви в таку рань ніколи...
- Менше слів Елізо. Бери. Одягайся. - серйозним тоном мовив чоловік, кидаючи сукню на один із стільців. 
- Ви не попереджали про жоден бал чи візит гостей, і..
- І герцог теж нічого не казав? - трохи скептично уточнив барон. І мене осінило. До завтра..
- Він приїде? - перепитую, чомусь заздалегідь панікуючи. 
- Обіцяв навідатись зранку! - сухо відповів батько і перед тим як вийти з кімнати, додав:- Приведи себе до ладу.
Приведи себе до ладу. Перекривлюю його слова у думках та все ж одягаю сукню. І повинна визнати, вона не схожа на ті, які я ношу зазвичай: темні, сірі і аж ніяк не яскраві. А ця...Блакитна. Я б навіть сказала - кольору неба. Тканина легка, шовкова, ідеально лягла по фігурі, оголювала плечі. Поглянула на своє відображення і зніяковіла. Можливо надто відверта? Відколи це батько дозволяє мені одягати таке? Чи це він заради майбутнього зятя робить винятки? Раптово знову чую його голос, який наполягає спуститись. Похапцем накидаю на плечі шаль та спускаюсь сходами, вже помітивши постать гостя. 
- Леді Елізо...- ледь не шепотом вимовив моє ім'я герцог, подаючи свою руку і так само раптово замовк, безсоромно мене розглядаючи. 
- Ваша світлосте - кланяюсь, опускаючи погляд додолу, щоб приховати почервонілі щоки.. Але в той же момент його рука торкається мого підборіддя, змушуючи підняти голову. Я затамувала подих. 
- Сукня личить до ваших очей..- робить комплімент і побачивши моє зніяковіння, переможено усміхається. Але те, що він говорить далі, вибиває мене з колії:- Радий, що вгадав із вибором. 
- Вгадали з вибором? - уточнюю, дивуючись. Але ж батько... він? Невже він..?
- Скромний подарунок для майбутньої дружини..- мовив чоловік, підносячи мою руку до своїх вуст. Тілом танцювала зграйка мурах. 
- Я не знала, що вона від вас..- зізнаюсь, помічаючи ще більшу усмішку на його обличчі - Дякую..
- От тільки дещо, мені таки не подобається..- тихо додав герцог, швидким рухом знявши мою шаль. І я оніміла. Відчувала себе наче оголеною, хоч виріз був тільки на плечах. Тепер рум'янець, що був прикутий до моїх щік, плавно перетікав  до шиї.. Темно-зелені очі чоловіка були настільки задоволені, ніби святкували маленьку перемогу. А в мені в ту мить спалахнула раптова злість. Моя гаряча рука зненацька обпекла герцогову щоку. 
- Не смійте, ваша світлосте. Я не одна із ваших дівчат. - кажу, ніби кидаючи виклик і зовсім забувши, що немаю на це ні найменшого права. 
- Елізо! - розлючений голос батька облив мене крижаною водою і я нарешті отямилась. Та чи шкодувала про свій вчинок? Аж ніяк. 
- Погане дівчисько. - продовжував барон, впевнено до мене крокуючи - Як ти посміла? У моєму домі. Перед тобою ж сам герцог. 
Я бачила, як його рука здригалася і в моїй голові промайнули жахливі картини: удар від батька на додачу до приниження від герцога. Пам'ятала тільки одне: я сама вирила для себе могилу. 
Серце ніби припинило битись, поки очі барона були наче залиті кров'ю. 
- А перед вами, бароне, майбутня герцогиня! - суворий тон Вествуда шокував найбільше, а коли він став переді мною наче щит - я осторовпіла. Хіба зараз не мала чути приниження і від нього? А як же слова: страта, в'язниця, як я посміла? 
Лице барона Грейсона скривилось від нерозуміння та здивування. А моє серце здається відновило биття. 
- Але ваша світлосте, вона..
- Все, що говорить леді Грейсон - заслужено! - ствердно мовив герцог - І все це, ми владнаємо без вас. 
А тоді все наче у тумані: черговий дотик до моєї руки і я в кареті разом із майбутнім чоловіком, якому буквально кілька хвилин тому подарувала ляпас. Ох, а я вмію шукати пригоди. 
- Не чую вибачень, блакитноока) - насмішкувато додав герцог, поки я поправляла шаль.
- Чекаю цього у відповідь! - різко напрямляю ствердний погляд. 
- Вибач..- сухо мовив той, хоч прозвучало це не зовсім щиро. Але наше знайомство не побудоване на щирості, тож...
- Дякую - кажу натомість, і помітивши його спантеличення, додаю:- що захистили від батька..
- Він щось заподіяв вам, Елізо? - наче стурбовано спитав він, поки я до останнього трималась, щоб не розповісти все, до найменших дрібниць. 
- Це вас не стосується, ваша світлосте! - м'яко відхиляють від відповіді та відводжу погляд. 
- Ви моя дружина! - якось серйозніше промовив чоловік, трохи мене збентеживши. 
- Ще ні! Я досі леді Грейсон. - констатую факт, уникаючи зорового контакту. 
- Он як..-  схвально кивнув герцог - Тоді щойно станете Вествуд, ваші таємниці стануть і моїм клопотом. Без заперечень! 
- Як і ваші - моїм..- додаю, помітивши, як куточки його губ піднялись в усмішці. 
- Мої таємниці непосильні для леді..
- Для звичайної леді - можливо, а от для герцогині..- промовляю, сама усміхаючись. 
- Мені до вподоби те, як ви вживаєтесь в цю роль! - весело додав Едвард, а потім ніби щось згадавши, спитав:- Мріяли колись стати герцогинею, принцесою чи королевою? Графинею врешті-решт? 
- Мріяла..- стикаюсь із зацікавленим поглядом зелених очей - стати пташкою і вільно ширяти небом: без заборон, правил і зобов'язань. 
- Пташкою? - повторив той мої слова, чи то від здивування, чи від сміху, який так намагався приховати. 
- Не стримуйте себе, ваша світлосте. Моя думка насмішила вас, бачу це. - промовляю м'яко, без будь якого докору - І я до цього звикла) 
- Ви помиляєтесь леді Грейсон - якось надто тепло прозвучали його слова, ніби мене щойно обійняли, без дотику - Я просто не збагну, хто ламає ваші крила?! 
Світ..
- Багато охочих) - намагаюсь все перейняти в жарт, але натомість помічаю, як погляд герцога раптово темнішає, а вираз обличчя стає серйознішим. Я сказала щось не те? 
- Ваша світлосте? - почуваюсь напружено - Все гаразд? 
- Щойно ви станете моєю дружиною - буде! - надто впевнено відповів чоловік, і щоб я зрозуміла сенс, додав:- І охочих поменшає) Обіцяю! 
- Ви не зможете заховати мене від світу! - констатую черговий факт, бо все і справді виглядає абсурдно. 
- Я і не збираюсь..- розслаблено мовив Вествуд - Нова герцогиня повстане у всій величі) 
Герцогиня. Ох..
- Або заховається у вашій тіні..- кажу тихо, здається лиш для себе, але раптово чую відповідь:
- Швидше за все, я у вашій) 
Ні краплі докору чи насміху. Він же ж не серйозно? Але так чи інакше, продовжувати цю тему для розмови я точно не збиралась. Та й видно, мій опонент - також. 
- Тож, куди ми їдемо, ваша світлосте? - питаю останнє, що мене зацікавило в цей момент, бо карета ще ні разу не спинилась, їдучи все далі і далі. 
- Скоро побачте міледі..- легко усміхнувся герцог, натякаючи , що конкретної відповіді я так і не дізнаюсь - Вже близько!