Новий цар

Ось, вони виплили. Цар Анрутаз відчував піднесення на душі. Адже сьогодні вирішальний момент. Сьогоднішній день увійде в історію, як день перемоги народу води над нікчемними світлячками.

Кораблі плили клином в напрямку селища на пагорбі. Дурні люди думали, що зможуть врятуватися, сховавшись на найвищій місцевості в лісі. Та ще й в придачу вирішили виставити на протистояння цілій армії водяників якусь нікчемну ученицю, яка керує блакитним вогнем.

Ні, цар, звісно, визнавав могутність блакитного вогню. Адже це було єдине, що могло протистояти всемогутній воді. Проте, скоріше за все, це була якась помилка природи.

Ось, кораблі вже зупинилися під пагорбом. Це вона – кульмінація столітньої війни.

– Приготуватися всім! – гукнув Анрутаз своїм підлеглим. – Сьогодні ми покладемо край цій війні.

Взагалі, цар вважав, що досі цим світлячкам щастило врятуватися від всемогутньої води. Проте вони не могли вічно ховатися. Вогонь завжди приносив нещастя! Саме тому тих, хто ним повеліває, має бути знищено. Вони не принесуть нічого корисного, на відміну від води, яка дарує життя.

Анрутаз побачив на вершині пагорбу якусь маленьку рудоволосу фігурку. Вона здавалася такою маленькою та нікчемною, неначе мурашка, яку можна з легкістю розчавити.

Почувся приємний хлюпіт води. Це з кожного корабля не менш, як сотня людей почали випускати воду. Маленька дівчинка на вершині теж приступила до дії – з її рук пішов струмінь блакитного вогню.

– А він красивий… – пробурмотів цар. – Такий чистий блакитний колір, як вода.

Потім Анрутаз пожалкував, що похвалив цей вогонь. Як тільки він вимовив вголос ці слова, то рівень води став знижуватися.

– А вона сильніша, ніж я гадав, – пробурмотів цар.

До Анрутаза підійшов один із генералів.

– Доповідаю! – мовив він. – Ситуація погіршується! Якщо ви не посилите напір, то ми можемо навіть не протриматися до «вирішальної миті»!

– Тоді посилюйте! – гаркнув цар Анрутаз. – Наш прекрасний план має спрацювати!

– Буде виконано! – генерал пішов донизу, на палубу.

– Варто! – гукнув Анрутаз до своїх охоронців. – Долучіться до напірних!

Варта одразу дослухалася до наказу. Цар глянув на маленьку руду дівчинку. Здається, чи вона здригнулася?

– Почалося… – задоволено сказав Анрутаз.

Дівчинці на пагорбі ставало все гірше. Зараз, вони зможуть піднятися.

Раптом в кабіну хтось увірвався.

– Анрутазе! – гукнув цей «хтось».

– А, це ти… – ліниво протягнув цар. – І що? Знову будеш говорити мені про демократію? Так от, моя відповідь не змінилася.

Чоловік, що увійшов був молодим, світловолосим, короткостриженим. На ньому красувався звичайний одяг, який зазвичай носили солдати. В руках він тримав довгий пакунок. Чоловік голосно проголосив:

– Я, Наум де Волдек, прийшов, щоб скинути тебе, царя Анрутаза, з престолу володаря народу води!

Цар повільно став і обернувся лицем до співрозмовника.

– Цікаво, цікаво… – усміхаючись мовив він. – І хто ж тебе сюди впустив зі… зброєю?

Анрутаз підозріло глянув на пакунок в руках Наума.

– Вся ваша варта пішла допомагати затоплювати, – Наум глянув Анрутазу в очі. – Не важко було сюди потрапити.

– Ну, добре, – Анрутаз ледь усміхнувся кутиком губ. – То що ти там хотів зробити?

– Я кидаю Вам виклик! – гукнув Наум. – Виходьте на чесний двобій, або зрікайтеся престолу!

– Я приймаю виклик. Фактично, ти вже програв, коли назвав мене на Ви.

– Готуйся, я тебе прикінчу.

– І ще раз програв, коли дослухався до моєї поради. Які в тебе умови?

– Ми б’ємося на мечах за правилами дуелі. Якщо супротивник здається, або помирає, то інший виграє і стає новим правителем народу води.

– Згоден, – Анрутаз скинув свій верхній одяг. – Починаймо зворотній відлік.

– Три. Два. Один, – рахували Наум та Анрутаз одночасно. – Почали!

Після команди старту почався двобій. Спочатку ніхто не мав переваги над супротивником, але згодом Анрутаз зміг подряпати Наума. Чоловік призупинився, а в той час Анрутаз хотів ще завдати удару, від якого Наум ледь ухилився. Проте перемога царя була не довгою, Наум зміг подряпати ногу, а потім ще й розітнути сорочку.

Анрутаз зробив обманливий випад, роблячи вигляд, що нападає на ногу, а потім завдав удару в плече. Наум зойкнув від болю, і це дало змогу застати його зненацька. Анрутаз скинув Наума додолу й приставив меча до горла.

– Здавайся, Науме, – мовив Анрутаз, вишкірившись. – Я переміг у твоєму ж двобої.

Проте Наум здаватися не збирався.

– А ти, як завжди, неуважний, Анрутазе, – усміхнувся він. – Забув, що мій меч досі в мене в руках.

Наум, тримаючи обома руками меч, замахнувся й відрубав руку Анрутазові. Скрик від болю пролунав у каюті. Тепер Наум повалив царя додолу й приставив меча до горла.