І знову сім’я

– Сідай, – мовила пані Катрина до Діани, коли вони ввійшли в кабінет.

Діана присіла на стільчик навпроти пані Катрини. Сама ж вчителька втомлено впала на своє крісло і полегшено зітхнула.

– Ну що ж, – почала Катрина, – ти знаєш, що щойно відбулося?

– Ні…

– Ти випадково побачила мої думки.

Запала мовчанка. Діані знадобилося декілька секунд, щоб сказане Катриною сприйнялося головою.

– Це як? – шоковано запитала Діана.

– Розумієш, ця властивість притаманна водяникам. А оскільки в тобі є і їхня енергія, то ти можеш використовувати і їхні, скажімо, додаткові здібності. Тобто, читати думки.

– Ого… – здивувалась Діана. – А як мені це контролювати?

– Ну, це я точно не знаю. А тепер щодо побаченого тобою в моїй голові. Тобі ж цікаво, правда?

– Звісно.

– Я говорила Оксані, щоб тобі це розповіла, проте… Ох, рано чи пізно ти б все рівно дізналася б.

– Так, а до чого тут моя мама?

– Та багато до чого… Але, знай, вона була проти, щоб я тобі це розповідала.

– Та якщо вже вона відпустила мене сюди, то, певне, передбачила, що ви мені розповісте.

– Можливо.

– Добре.

– Тож слухай. Це все історія однієї великої родини племені вогню. Все починалося з того, що в звичайних людей з племені вогню було дві донечки. Вони мали червоне полум’я, з успішністю закінчили Центральну Академію Полум’я, що на той час була найкращою школою. Згодом, обоє повиходили заміж. Молодша донька, Оксана, вийшла за молодого сина вождя Центрального племені, який згодом і став самим вождем. А от старша дочка, Катря, вийшла заміж за людину зі звичайного світу. Чоловік цей був солдатом і досить заможною людиною. Катря приховала від нього, що керує вогнем. Згодом, у них народилася дитина – дівчинка. Але тоді у сім’ї сталося нещастя – батько Катрі та Оксани серйозно захворів. Катря взяла його до себе в маєток, але тоді довелося розповісти всю правду чоловікові. Він перелякався, а через цей страх спересердя покинув дружину та дитину. Залишилась Катря сама у великому маєтку з батьком та маленькою дівчинкою. Не спроможна витримати такий тягар, мати тимчасово віддала свою дитину в дитячий будинок. Там дівчинка мала зростати серед звичайних дітей, сама Катря все ж мала надію, що в її доньки не буде вогняного дару. Раз на місяць мати мала навідуватись до дитини. Але сталося непередбачуване – дитину перевели в інший дитячий будинок. І Катрі ніхто не повідомив, куди саме. Так жінка і втратила зв'язок зі своєю донькою.

Діана прекрасно розуміла, хто та жінка, Катря, і хто її сестра. Оксана – дружина вождя племені вогню, а також і мама Діани.

– Для іншої сестри, Оксани, теж нелегка доля випала, – продовжувала пані Катрина. – Її друга дитина пропала без сліду під час нападу водяників на село. Саме тоді, коли захворів батько. А згодом трапилося ще одне нещастя – їхня мати пропала без сліду. Як потім виявилося, її в лісі перестріли водяники і коли намагалися вивідати нове місце перебування селища, ненароком вбили.

Від жаху в Діани розширилися очі. Звідки ж їй було знати, що в її сім’ї така жорстока історія?

– Невдача за невдачею, нещастя за нещастям – це все як сніг на голову ввалилося на нашу сім’ю. Коли мати пропала без сліду, я, з переляку залишивши батька самого в будинку, подалася до сестри, щоб допомогти з пошуками. Але, коли я прибула, було вже пізно. Її знайшли мертвою. Коли я ввійшла до хати, Оксана сиділа за столом і тонула в своїх сльозах. Її чоловік стояв неподалік і намагався якось заспокоїти єдину маленьку донечку. Коли мені повідомили новину, я була в шоці. Я повернулася додому. Від батька не змогла приховати, що мами, його дружини вже немає. Він одночасно і хотів почути, що сталося, але не хотів чути правди. Це було... Дуже важко.

Катрина тяжко зітхнула.

– А за декілька днів, – продовжила вчителька, – серце батька не витримало. Ще кілька днів у лікарні і його не стало. Я посварилася з сестрою. Кожна з нас звинувачувала одна одну в смерті батьків. З того часу Оксана мене терпіти не могла. Та й я її теж бачити не хотіла. Нам залишалося тільки розійтися та починати життя з нової сторінки. Минали роки, можливо, ми усвідомили свої помилки, проте ми були занадто гордими і визнавати свою вину не хотіли. Так вже вийшло, що ми схожі і обоє гордовиті.

– Але це ж неправильно, – задумливо сказала Діана. – Все ж таки, ви одна сім’я. Ви повинні довіряти одне одному, любити одне одного, не зважаючи на всі свої сварки. Вибачати, хоча, можливо, інший вчинив неправильно. Все ж, людина сама себе карає, коли чинить неправильно – її вже й так совість гризе і вона весь час думає про це, хоча може і не показувати вигляду.

– Мамі своїй це скажи, – буркнула Катрина.

– Ой! – раптом зойкнула Діана. – Так виходить… Що Ви – моя тітонька!

На обличчі Діани засяяла посмішка.