Нік

Перша ніч у будинку пані Катрини. На дворі повний місяць. Спати не хотілося. Романка спокійно посопувала у своєму ліжку. Діана довго крутилася, сіла на ліжку, вийшла на балкон.

Вигляд з балкону був на гори, з яких стікала гірська річка. Вона була дуже шумною, що її звук змогла уловити й Діана. Дівчинка вдихнула на всі груди свіже повітря.

Запалила вогонь. Він був яскраво-блакитний. Звичайно, таким його зробити для Діани було легкістю – повний місяць добре освітлював терасу. Він, ніби, давав їй сили. Діана зачаровано дивилась на вогонь. Він був живим. Блакитним і живучим. Яскравим. Привабливим. Від нього не можна було відвести очей. Він зачаровував.

– Хто ж це не спить у пору повного місяцю? – від роздумів Діану відволік чийсь зухвалий голос.

Від несподіванки дівчинка аж підскочила і загасила вогонь. Тоді подивилась в ту сторону, звідки пролунав голос. На сусідньому балкончику стояв хлопчина, приблизно Діаниного віку. В темряві добре його розгледіти не вдавалося.

– Хіба ти не знала, що повний місяць вважається порою водяного народу? – знову запитав хлопець. – В цю пору весь вогняний народ вночі гарно спить.

– А якщо я не хочу спати? – теж зухвало запитала Діана.

– Тільки ті, хто керують водою не сплять у повний місяць.

– А тоді ти, власне, чому не спиш?

– Хм… – він не відповів, а лише усміхнувся, а тоді продовжив, – А вогонь твій дуже дивного кольору.

Після цих слів він розвернувся і пішов у свою кімнату. Діана подивилась йому вслід і мовила сама до себе:

– Дивний якийсь.

А тоді ще трохи постояла і теж пішла до себе в ліжко. Все-таки бажано було б трохи відпочити, бо завтра перший день занять.

***

Зранку Діана разом із Романкою спустились у столову, де й знайшли всіх інших друзів. Вони про щось балакали.

– О, доброго ранку! – Ліна першою помітила Діану й Романну. – Готові до першого уроку?

– Напевне, – усміхнулась Ромка. – А де в нас перший урок?

– Перший урок – ранкова медитація, – сказав Ян, – вона буде проходити на Ромашковій галявині, вести буде вчителька – Василина Мирославівна.

– Зрозуміло, – сказала Діана.

– Як вам спалося? – запитала Яна.

– Та не дуже, – відповіла Діана, – був повний місяць, тож я заснути змогла тільки під ранок.

– А я добре спала, – відказала Ліна, – мені навіть сни якісь снилися…

– А які? – поцікавився Лу.

– Це… неважливо, – засоромилась дівчинка.

– Мені теж щось снилося, – сказала Ромка, – А от що, не пам’ятаю.

– А мені повна дурня снилася! – вигукнув Лу. – Ніби я – маленька фея, катаюсь на маленьких метеликах і з’їжджаю з пелюсток квіточок.

Діана мимоволі уявила Лу феєчкою і засміялась. Разом з нею і всі інші, які теж уявили собі таке смішне видовище. Вони сміялися трохи голосно, що якийсь хлопець, що проходив мимо, здивовано поглянув на друзів. А тоді, несподівано для всіх вигукнув:

– Лу?! Це ти? – голос видався Діані трохи знайомим. – Друже, як же ми давно не бачилися!

Лу поглянув на хлопця, а тоді теж вигукнув:

– Нік! Невже це ти?

– Скільки вже років минуло! – сказав Нік. – Може, познайомиш мене зі своїми друзями?

Тепер Діана зрозуміла, де вона чула цей голос. Це був той самий хлопець, якого вона зустріла на балконі вночі.

– Так, познайомлю, – сказав Лу. – Це мої сестри – Діана і Яна.

– Щось я не пам’ятаю їх.

– Вони нещодавно знайшлися. Вони виросли в дитбудинку і потім випадково потрапили в наше село, де і виявилось, що вони мої сестри.

– Зрозуміло.

– Так, давай далі. Це – Ліна і Ян, ми з ними познайомились у ЦАПі.

– То ти все-таки там вчився? – поцікавився Нік.

– Ага, мати з сестрами відпустила. – мовив Лу, – А це Романка – ми з нею познайомились вчора, вона сусідка Діани по кімнаті. А це, друзі, – Ніккі. Він жив недалеко в нашому селищі, а потім його забрали до пані Катрини, бо помітили незвичайні здібності.

– І які ж? – одразу поцікавилась Діана.

– Мені не страшна вода, – сказав Нік, усміхаючись.

Хлопець був невисокого зросту. Волосся руде з мідним відтінком, очі – жовтуваті, як у кота. Коли усміхався, а він це робив не рідко, на щічках з’являлись ямки.