Сім’я

– Але спершу тобі варто познайомитися зі своєю сім’єю, – продовжив Тарас, обіймаючи дружину за плечі. – Тож, Оксана – твоя мати, а я – твій батько.

Вождь усміхнувся.

– Так, – відповіла Діана. – Приємно познайомитися. Тату.

Скільки ж років Діана хотіла вимовити слова «мама» і «тато». І сьогодні вона вперше відчула тепло у всьому тілі, коли вимовила їх. А також щасливо тріпотіло серце, а в животі, здавалося, що літали метелики. Батько та мати обіймали її і це було неймовірно.

– Я вас також хочу познайомити, – сказала Діана. – Мамо, тату, знайомтеся, це – Яна. Моя подруга з дитинства, а тепер ще й сестра.

– Ми можемо взяти і її до себе в сім’ю. Правда, любий? – запитала Оксана в чоловіка.

– Так, звісно. Приємно з тобою познайомитись, – сказав Тарас. – Ми з радістю візьмемо і тебе в наш будинок. Ти можеш бути нашою прийомною дочкою.

– Дякую, – зашарілась трохи Яна, – мені теж приємно з вами познайомитися.

Дівчат повели до однієї з хаток у селищі. Вона була двоповерховою, і зовсім непогано виглядала серед інших хатинок на цій вулиці.

– Це ваш новий дім, – сказала Оксана, вказуючи на будинок. – Ласкаво прошу додому.

Всі ввійшли до хати. На зустріч одразу вибігло двоє дітей: одна з них дівчина, якій вже десь років шістнадцять, а другий – хлопчик, років одинадцяти.

– Привіт! – закричав хлопчик своїм батькам, а потім побачив дівчаток. – Ой, а хто це з вами?

– Лу, Лоло, знайомтеся, – звернувся батько до дітей, – це ваші сестри – Діана і Яна. Діано, це твої рідні брат та сестра: Лоліта і Лукас. Ну, і Янині тепер теж.

– Як це? – не зрозуміла старша, – Звідки це в нас з’явилися ще дві сестри?

– Ну, взагалі, – засміялась Оксана, – Діана з’явилась ще тоді, Лоліто, коли тобі було три рочки. Може, ти пам’ятаєш маленьку Ді-ді?

– Т-так… – завагавшись сказала Лола. – Туманно.

– Добре, – сказав Лу, – ну а звідки друга сестричка?

– Вона з’явилась нещодавно, – сказала Діана, – штучним шляхом.

І на цих словах, щоб підтвердити їх, дівчатка показали руки з прорізами, що ледь встигли загоїтись.

– А чому сестричка? – запитав Лукас. – Може, я хотів би братика. І як тепер мені жити, коли довкола одні сестри? Я ледь одну витримував…

– Лукасе! – скрикнула Лола.

– Лу, Лоло, пам’ятаєте ту кімнатку на горищі? – запитав Тарас.

Діти кивнули. Аякже, вони пам’ятали, адже та кімнатка не раз ставали їм ігровою схованкою.

– Приберіться там до нашого приходу, – сказав тато. – Яно, ти теж допоможи їм. Ми з Діаною повинні піти до діда.

– Добре, – сказала Лола. – Ходімо.

– Яно, Діано, поки залиште ваші валізи тут, – сказала мати, а потім звернулась до Яни. – Нехай тобі діти покажуть, що тут і до чого. Ми скоро прийдемо.

Яна пішла за Лолою та Лукасом, а Діана мала йти з батьками до якогось діда. А навіщо? А, точно, вона ж володарка блакитного вогню, чи що…

Загалом, пройшовши по селищу, Діана помітила, що всі люди тут мають руде волосся. Хтось яскраво-руде, хтось темно-руде, хтось русяве, з рудим відтінком, хтось навіть мав каштанове, але на сонці воно висвітлювало мідним. А хтось мав шоколадне з рудим відблиском. Траплялись навіть такі, що мали волосся кольору міді. І були просто руді.

А потім Діана побачила те, чого зовсім не сподівалась побачити: якийсь хлопець, просто на очах у всіх викликав полум’я. Так, воно просто з’явилось на долоні, так само, як і у Діани. Тільки хлопець не приклав до цього жодних зусиль. І цьому зовсім ніхто не здивувався. А потім Діана побачила, як якась дівчинка викликала вогонь, а потім зробила щось таке, що воно почало ніби танцювати… А потім, прямо над головою у Діани пролетів якийсь чоловік. Так, саме пролетів, застосовуючи при цьому вогонь. Тепер Діана розуміла, чого це селище відноситься до племені вогню. Бо вони тут усі керують ним…

– Ось ми і прийшли, – сказала Оксана, зупинившись перед старою хатинкою. – Далі ви йдіть без мене, бо мені треба ще по справам…

– Добре, добре, – сказав Тарас, а потім прошепотів до Діани. – Вона просто трохи боїться мого діда. Вважає його трохи ненормальним. Але це ж не так.

Вони ввійшли до хатини. Правда від слів «боїться» і «ненормальним» у Діани стривожено затріпотіло серце перед зустріччю з невідомим їй дідом.

– Діду, ще раз доброго вечора! – привітався Тарас.

– І тобі доброго, онучку, – голос належав дідочку, що качався у кріслі-качалці около каміну. Його Діана точно не назвала б «ненормальним» чи «страшним». – І тобі доброго, володарко блакитного полум’я.