Утеча

Ніч. Вона накрила невеличке містечко біля лісу. Здавалося, що все довкола спить: кожна людина, кожна тваринка, кожне деревце, кожна травинка, кожна комашинка… Лише не спав вогник у каміні та руденька дівчинка коло нього. Лише це, ледь помітне світло, було видно у вікні на другому поверсі дитячого будинку-інтернату.

Діана не могла спати. На вулиці був повний місяць, і саме в цю пору Діані не спалося. Вона вставала з ліжка і йшла до каміна, там запалювала його і зачаровано дивилася на вогонь. Він її вабив. Вона простягала до нього руку, торкалася його, а тоді гладила, мов маленьке руде кошеня. Вогонь зовсім не обпікав дівчинці руку. Діана інколи називала вогника своїм другом. Він був майже єдиним другом за все її життя.

Скільки Діана себе пам’ятала, вона жила у дитячому будинку-інтернаті. Їй розповідали, що її знайшли ледь не новонародженою, у лісі. Там було якесь старе село, і всюди була вода, ніби там щойно минула сильна злива. Дівчинка зовсім не пам’ятала своїх батьків, проте, як їй говорили вихователі, у Діани залишилось всього дві речі, які були в неї від народження. Це були рушничок з іменем дівчинки, у який вона була закутана, коли її знайшли (саме тому дівчинку й знали як називати), і медальйон у вигляді сонця. Його дівчинка носила і зараз.

Діанина подруга – Яна теж дуже давно живе у дитбудинку, майже від народження. Її батько кинув, як тільки вона народилася, а мама не витримала тягаря маленької дитини, бо мала на собі вже хворого батька.

Діана знову простягла руку до вогню. Полум’я скочило дівчинці на руку і тепер вона тримала його на руках. Раптом вогонь спалахнув синім кольором. Раніше такого не траплялося. Діана ще раз подивилась на руку, але там був звичайний вогонь. Дівчинка струснула головою, поклала вогник назад у камін, пригасила його і пішла в ліжко.

Не можна було сказати, що життя у дитячому будинку-інтернаті було гарним. Діти тут були не надто приязними і завжди ображали Діану. Дівчинка мала руде волосся і карі очі, через що її не любили. Люди думали, що всі руді дівчата – відьми. А коли в дитинстві Діана показала якомусь хлопчикові, що її не обпікає вогонь, то її взагалі стали цуратись. Лише Яна була найкращою подругою Діани. Єдиною подругою. Дівчатка були однолітками. Яна була їй за сестру. А Діана була для Яни сестрою. При чому, Яна не вважала Діану відьмою. Подруга сама мала русе волосся з рудуватим відтінком, і цим інколи «заспокоювала» Діану.

Ще у дитбудинку була дуже добра куховарка – Тетяна Степанівна. Вона дуже гарно ставилась до Діани. Дівчинка могла спокійно розповідати Тетяні Степанівні все: всі страхи, радощі, печалі. Вона навіть розповіла куховарці те, що не боїться вогню. Тетяна Степанівна спочатку не повірила, але наступного дня Діана показала куховарці свої здібності. Це вразило жінку, але вона все одно і далі добре ставилася до Діани.

Зараз дівчинці не спалося. Повний місяць світив крізь дірку у шторі і потрапляв Діані прямо на обличчя. Заснути не вдалося, проте вона могла спокійно розробити план втечі. Так, вона збиралася втекти із ненависного дитбудинку до великого міста і поступити в ліцей-інтернат, де, вона чула, дітям добре живеться. Тетяна Степанівна єдина, хто знала про плани Діани. Вони разом уже назбирали трохи їжі – її вистачить на тиждень, а також Діана приберегла трохи грошей, які заробила у місцевих, допомагаючи їм з господарською роботою. І ще почала потихеньку збирати речі. Найскладніше – забрати документи. Проте це взяла на себе Тетяна Степанівна. Тепер залишалося вибрати слушний момент, щоб ніхто не заважав.

У дитбудинку Діану ніщо не затримувало. Хіба що Яна. За нею Діана буде сумувати. Проте дівчинка не могла взяти подругу з собою. Вона боялася, що Яна може порушити всі її плани. Так, вона не хотіла залишати дівчинку саму в дитячому будинку-інтернаті, але і брати Яну з собою було б великим тягарем.

***

Нарешті. Тетяна Степанівна змогла взяти документи. Сьогодні, коли Діана зайшла до неї на кухню, то жінка нишком вручила дівчинці папку з паперами і сказала:

– Постарайся сьогодні вночі якнайшвидше піти, – сказала Тетяна Степанівна, а потім ще й додала: – Я сумуватиму за тобою.

– Я теж за Вами сумуватиму, – сказала Діана і обійняла куховарку. – Бувайте.

– Бувай, сонечко.

Вночі Діана дочекалась, щоб усі поснули. Проте, вона вирішила не йти опівночі, а дочекалась третьої години ночі. У небі знову яскраво сяяв повний місяць, тож Діана могла не боятися, що засне.

Дівчинка, як завжди, заплела волосся в косу, одягнула одяг – шорти й футболку, бо на вулиці було досить жарко, все таки літо. Тоді взяла рюкзак, напханий речами та їжею, а також сумку з найнеобхіднішими речами. Тихо, щоб нікого не пробудити Діана стала потихеньку вибиратися з будинку.

Непомітно вислизнула зі своєї кімнати, потім тихо минула коридор і вийшла до сходів. Вони страшенно гучно рипіли, а особливо у тиші, тому Діана вирішила з’їхати по перилах. Безшумно спустившись на землю, дівчинка попрямувала далі.

Нарешті вона вже була у коридорі, що вів прямо до виходу. Але тут, позаду Діани, почулись ледь чутні кроки.

Діана завмерла. Можливо, хтось із вихователів побачив її?

Ззаду непомітно до Діани підійшла дівчинка.

– Діано, це я, – тихо сказала Яна.

– Що ти тут робиш? – вражено зашепотіла Діана.

– Іду з тобою, – тихо, але впевнено сказала подруга.

– Що-о? А звідки ти..?

– Тс-с. Потім усе поясню. Ходімо.

– Добре…

Дівчатка скрадаючись у нічній тиші пішли до виходу. Вийти їм вдалося без проблем, адже куховарка свій запасний ключ дала Діані напередодні. Яну та Діану по дорозі більше ніхто не зупинив.

Діти пішли до автостанції, де вони сподівались сісти на автобус. Виявляється, Тетяна Степанівна знала, що Яна теж хоче йти з Діаною, а тому також зібрала їй трохи їжі і дала документи. Яна пояснила, що давно помітила, як подруга змінилася і наче щось планувала. Тож вона розпитала Тетяну Степанівну і все дізналася. По дорозі до автостанції Яна нагримала на Діану, як та могла ось так зібратися тікати, а нічого не сказати своїй найкращій подрузі.