2. Загадкова дівчинка-фея

 Артем вперше опинився за стінами на самоті, та ще й уночі. Місяць яскраво освітлював його шлях, сніг переливався синьо-блакитними виблисками. Він знав, що світ сповнений небезпек, і крокував невпевнено, озираючись по сторонах. Гілки тріщали, зачіпаючись одна за одну й рвалися, кидаючи сухі частини в сніг. У місячному світлі вони виглядали, мов скручені пальці чудовиськ, та Артем знав, що чудовиськ насправді не існує і відганяв дурні думки, як міг.

   У сумці не було нічого їстівного, і він із сумом згадав про той шматочок бутерброда на столі сторожа. Живіт пронизливо заурчав при думці, що діти, певно, зараз їдять наполеон, який зазвичай пекли на новорічну вечерю. Артем підтиснув губу й продовжив свій шлях.

   Він йшов широкою дорогою, якою двічі на рік їх возив автобус на екскурсію. Це радісна подія вартувала того, щоб її чекати. У семирічному віці він уперше опинився в театрі, де люди у дивних костюмах кривлялися й веселили всіх. Це називали виставою, та як би це не називали, Артему сподобалося. Друга екскурсія випала на теплу пору року, їх повезли до озера. Гідна пригода.

   І ось він крокував тією ж дорогою, поринаючи у спогади, як раптом із глибин парку йому промайнув блакитний вогник. Артем зупинився, приглядівся — нічого.

— Хм, — многозначно промовив він.

   Ліворуч від нього тріснула гілка. Він напружився й у стрибку обернувся до шуму. Нічого. Протер очі, заморгав. І тут яскравий блакитний вогник завис прямо перед носом. Очі хлопчика зійшлися на переніссі, він махнув рукою, але вогник спритно уникнув дотику.

— Куди? — кинувся за ним хлопець, намагаючись упіймати, та всі спроби закінчувалися невдачею.

   Вогник ширяв між деревами, ведучи хлопця все глибше в лісопосадку. Там вже не було ані тьмяних ліхтарів, ані рівної дороги. Навіть місячне світло ледь проникало крізь щільно зарослу рослинність.

   Артем забув про свою місію. Він пробирався крізь колючі кущі й заметілі, які нікому було чистити. Ноги провалювалися в сніг майже по коліно, йти ставало все важче. Він стежив за вогником, щоб той не полетів далеко, та здавалося, що вогник і не квапиться. Створювалося відчуття, що він дивним чином реагує на хлопця: то замирає, то продовжує рух залежно від його поведінки.

   Нарешті, вибившись із сил, Артем упав на спину. Вогник замер.

— Не дивись на мене так, — сказав хлопчик найсерйознішим тоном. — Просто треба трохи відпочити — і все.

   Вогник замерехтів, ніби погоджуючись.

— Йду, — гордо заявив він, піднімаючись із замету.

   Його черевики були зовсім старі й трохи тиснули в носках, та ноги залишалися сухими, на відміну від штанів. Артем обтрусив прилиплий до одягу сніг і рушив далі. Вогник скакав на місці, мов нетерпляча дитина, що квапиться щось показати. Він рухавсе швидкіше і Артему ставало дедалі важче поспівати за ним.

— Не поспішай, почекай-но! — крикнув він, прискорюючи крок за вогником. — Гей!

   Вогник віддалявся, а Артем наздоганяв, швидко перебираючи ногами. Дубові товсті стовбури змінилися тоншими деревами, і він вийшов із лісопосадки на поле. Вогник завис посеред цього білого широкого простору. Артем перевів подих, але у горлі неприємно дере. З рота час від часу виривалися клуби пари.

   Він зробив крок, ще один, рішуче налаштований зрозуміти, що це за диво. Та щойно підійшов занадто близько, увагу привернуло щось інше. Від здивування хлопець охнув і відскочив назад. Вогник опускався все нижче й нижче, доки не освітлив мирно сплячу дівчинку посеред цього білого безкрайнього поля.

   Артем оговтався, зібрався й зацікавлено вдивився у сплячу. Дівчинці, здавалося, було стільки ж років, скільки й йому. Світлі кучері, червоні губи, а вдягнена вона надто легко для такої погоди. Блакитна сукня та білі чобітки — ні тобі колготок, ні тобі куртки, навіть шапки немає. Хто ж так взимку одягається? Артем вирішив, що ця дівчинка ще дивніша за Ліду.

— Гей! Ти що, спиш тут? — спитав він, нахиляючись ближче.

   Артем провів рукою перед її носом і відчув тепле дихання. Жива, не інакше. Ще б йому нарватися на покійника… Вогник усе ще висів над дівчинкою, ніби спостерігаючи за ним — із цікавістю та загадковим мерехтінням.

   Дівчинка не рухалася і не реагувала. Терпіння хлопця ледь не вичерпалося. Так і замерзнути недовго, а їй тим більше. Артем присів і легко похлопав дівчинку по плечу. Не допомогло. Він голосно покликав. На жаль. Закричав так, що сам здригнувся й швидко озирнувся навкруги. Десь закричали ворони.

— Ну що ж з тобою робити? Пропадеш зовсім, — прошепотів він, спираючись на коліна. — А ти що? Так і будеш тут висіти? — звернувся він до вогника.

   Вогник замерехтів ще яскравіше, ніж раніше, і різко вдерся в тіло дівчинки, розчинившись у ньому. Обличчя хлопчика витяглося, руки потягнулися до дівчинки, та сталося щось дивне — її очі широко розплющилися, засяяли в темряві блакитним світлом.

   Артем миттєво впав і руками занурився в сніг.

   Не видавши жодного звуку, вона піднялася й залишилася сидіти, дивлячись на незнайоме обличчя. Артем сам не зрозумів, чого в ньому більше — страху чи цікавості, але здивування тримало його міцно.

   Дівчинка моргала густими віями, а очі переливалися блакитними відтінками, мов діамант. Артем не міг відвести від них очей, як зачарований. Ком у горлі застряг, заважаючи говорити, а сказати було й справді нічого. На язиці крутилися погані слова, які він чомусь запам’ятав надто добре і надто швидко. Вірші йому так не давалися.

— Я тебе не знаю, — нарешті промовила вона. Голос м’який і такий співучий, ніби сама фея вирішила явити йому себе.

   Вона підсіла ближче. Він відскочив назад.

— Тобі погано? — спитала вона, нахиливши голову набік з цікавістю.

   Артем відкашлявся і різко встав, нависнувши над нею. Її широко розплющені очі не відривалися від нього.

— Я… це… Ти. Холодно! — несподівано видав він, різкувато навіть для себе самого.