1. Хлопчик, що вмів фантазувати

    Кажуть, що в новорічну ніч відбуваються справжні дива — вікна вкриваються крижаними візерунками, сніг мерехтить різнобарвними відблисками й приємно рипить під ногами, а коли годинник проб’є дванадцять, здійсниться твоє найзаповітніше бажання — варто лише його загадати.

    Артемові цього року виповнилося вісім. Хоч він і був нижчим за своїх однолітків та погано вимовляв шиплячі звуки, та хай лусне від злості той, хто наважиться сказати йому, що він уже надто великий, аби вірити в дива. Раз вирішив — значить, так треба. Хоча б на зло.

   Він виріс у фортеці, як йому здавалося. Величезна будівля, оточена високим кам’яним муром — трава проростала між стиками каміння, а біля самого підніжжя вперто тримався мох. Земля там завжди була вологою й багатою на всяку живність, яку він любив збирати до своєї колекції.

   Фортецю охороняли вартові на чолі з кремезним вусатим чоловіком. Він не полишав свого поста біля воріт. Хтось тут жив, а хтось йшов на заході сонця. Артем був частиною гарнізону, що перебував у мурах цієї фортеці. Він та ще багато інших дітей різного віку. Назвати їх дружними було важко, але їх поділили на загони, і в кожному вже виникло щось, що нагадувало добрі стосунки. Їхня мета полягала в тому, щоб тренуватися й захищати фортецю від загарбників.

   Загарбники. Артем добре знав, коли готується напад — він бачив, як шепочуться, бачив, як деякі діти радісно усміхаються й чогось чекають, а офіцери ходять туди-сюди з важливим виглядом або метушаться. Поганий знак. Ворота скриплять — хоч вовком вий, насувається викрадення. Діти зникають без бою, а всі довкола радіють і мріють зникнути слідом за ними.

— Артеме, — крикнула дівчинка, підбігаючи вприплиг, — тебе кличе Ніна Іванівна. Ходімо швидше, вона сказала, що дуже-дуже терміново!

   Артем сидів на широкому підвіконні й спостерігав за горобцями, що вовтузилися в сухій землі. Брови зійшлися на переніссі, губи напружилися. Він неохоче відволікся від птахів за вікном і невдоволено глянув на дівчинку перед собою.

— Ну що ще? — втомлено кинув він.

   Дівчинку звали Ліда. Вона була того ж віку, руденька, з веснянкуватим обличчям. Ліда завжди з цікавістю спостерігала, як він знаходить під камінням і гілками дощових черв’ячків. Якщо траплялися великі, Ліда захоплено плескала в долоні й одразу ж тікала, щойно він підносив черв’яка надто близько до неї. Артем вважав її дивною.

— Йди давай, а то сердитися буде! — заявила дівчинка, стягуючи його з підвіконня.

   Він потягнувся, поправив задники капців і неквапно зашагав коридором. Товстий шар коричневої фарби на підлозі подекуди здувся, і пройти повз такі місця було неможливо. Артем шукав випробування й кидав собі виклик за кожної нагоди. Цього разу не можна було пропустити жодного здутого місця. Стриб-скок з місця на місце. Шлях, який мав бути пройдений за п’ять хвилин, зайняв трохи більше часу.

   Артем опинився перед високими білими дверима. Постукав.

— Заходь, — пролунав голос за дверима.

   Він ухопився за металеву ручку й потягнув на себе. Двері скрипнули й подряпали підлогу, залишивши по собі вже звичну дугу.

— Довго ж ти, Артеменко, — пролунав грубий жіночий голос.

   Артем прикрив за собою двері й став посеред кабінету. Перед ним сиділа начальниця гарнізону. Жінка, яка не вміла усміхатися. Йому це здавалося цілком доречним, адже в ці смутні часи було зовсім не до усмішок. Артем підтримував її всім серцем і досі не смів виявляти неповагу.

— Після свят до тебе приїдуть, Артеменко, — почала вона, перебираючи папери на столі. — Пристойні люди, подружня пара. Вони якраз шукали дитину твого віку, тож готуйся до швидкої зустрічі.

   Здавалося, за вікном потемніло вмить. Артем стояв і дивився на жінку перед собою, а її слова луною звучали в його голові, знову й знову повторюючись. Він стрепенувся, поплескав себе по щоках. Щось подумав й, не відводячи погляду, сказав:

— Вас підло ошукали, Ніно Іванівно. Ніхто до мене не приїде, і покинути фортецю я не можу.

— Артеме, припиняй свої ігри, — вона відірвала погляд від паперів і подивилася на нього поверх вузьких окулярів. — Скоро вечеря. Валюня сьогодні зробить для вас тортик. Я все сказала.

   Вона махнула йому рукою, безмовно наказуючи залишити кабінет, але Артем вперто залишався на місці, доки вона не встала зі стільця, гучно відсунувши його назад. Із начальницею не пожартуєш. Він це знав, адже не раз доводилося зносити суворість покарань за непослух чи витівки.

   Ніна Іванівна, хоч і була жінкою по-своєму доброю, та водночас норовливою й впертою, мов осел. Якщо вже щось вирішила — танком не прошибеш. Він стис кулаки, задер підборіддя й примружив очі; вона ж, своєю чергою, стала навпроти й зчепила руки за спиною, нависаючи над хлопчиком. Бій програно. Поразку визнано. Жінка поглядом вказала на двері, і він слухняно вийшов.

   Хоч він і програв, але Ніна Іванівна й гадки не мала, що спало на думку цьому восьмирічному хлопчикові.

   День змінився вечором. Зимові дні завжди були коротшими за літні, і якщо раніше Артемові це не подобалося, то саме сьогодні, в цей самий день, він був невимовно радий такому явищу. Він дочекався, коли всі зберуться йти вечеряти до їдальні, й, укрившись від чужих очей, пробрався назад до казарми.

   Навшпиньках, крок за кроком, він наближався до свого ліжка, де в невеличкій шафці зберігалися всі його пожитки — кілька малюнків, простий олівець, сточений з обох боків, пара наліпок із покемонами та маленька, потерта сумка-бананка, яку йому урочисто вручив дванадцятирічний хлопець із третього поверху за те, що він прикрив його від офіцера. Справа була темна, і досі муки сумління терзали Артема. Він допоміг братові по зброї — цим і втішався. До того ж сумка із супергероями з коміксів була вельми непогана.

   Артем зібрав речі, застібнув блискавку на сумці, накинув куртку й узувся у свої черевики. Він був сповнений рішучості вирушити за мур, знайти зачіпки, виявити ворога й, за можливості, розібратися з ним. Усі навколо піддалися солодким промовам, і їхній розум затьмарений, але не його.