перша частина

Пролог

Вона пам’ятала запах маминих рук — теплий, з нотками трав і свіжого хліба. Пам’ятала, як батько мовчки клав їй на голову свою важку долоню, ніби передаючи частинку своєї сили, і як Ліліана, завжди тримала її за руку, коли вони бігли вниз стежкою до річки. Тоді люди були її світом: м’яким, надійним, вічним.

Спочатку прийшов Стефан — з русявим волоссям, що пахло сонцем і далекими містами, з очима, в яких вона вперше побачила себе справжню. Він дивився на неї так, ніби вона була єдиною живою істотою на землі. З ним вона  відчула, як це — бути коханою, а не просто потрібною.

А потім прийшов Марко. Він не просив дозволу увійти в її життя — він просто з’явився. Спочатку як тінь на порозі галереї, потім як голос допомоги, потім як ключ від квартири. Його очі були скляними, як гостре лезо. Він говорив м’яко, допомагав тихо, платив за тканини, шукав сліди Стефана.

Вона не помітила, коли допомога перетворилася на кайдани. Не зрозуміла, коли «я все зроблю для тебе» стало «ти будеш моєю». Не відчула, як його небезпека лягла на всі її спогади про людей, яких вона любила.

РОЗДІЛ 1

Фабіанна

Чи відчували ви колись біль настільки глибокий, що навіть подих здається зайвим? Біль, який стискає не лише тіло — він душить кожен подих із середини. Я сиділа на холодній підлозі, опершись спиною об ліжко, і відчувала, як усі мої сили вислизають, мов пісок крізь пальці. Це не був біль від розбитої губи чи подряпаних рук — це був той самий тихий, чорний біль, який приходить тоді, коли вмирає остання надія.

Він знову мене вдарив — без попередження, без приводу, ніби йому було замало самої моєї присутності. А я, притихла, відчувала: за кожним його вибухом стоїть не лише гнів, а й ревнощі. Він завжди бачив у моїх очах тінь іншого. І хоч ми ніколи не вимовляли це вголос, він відчував, що в моєму серці живе чужа пам’ять, і це розпалювало його лють ще сильніше. Його погляд був чужим і холодним, а руки — мов чужі, важкі й байдужі. Я більше не намагалася захищатися, не кричала, не виправдовувалася — лише сиділа, стискаючи пальці в кулаки, щоб не дати собі зламатися прямо перед ним.

Сльози не текли — їх просто не залишилося. Щоки пекли від удару, губи розпухли, і кров повільно стікала до підборіддя, змішуючись із солоним присмаком старих сліз. Я провела тремтячими пальцями по обличчю й відчула, як вони злипаються від тієї гарячої, липкої рідини. Усе довкола стало ніби далеким, розмитим, наче я дивилася на себе ззовні, як на чужу.

У ту секунду я зрозуміла: більше так не можна. Кожен удар, кожна образа залишали сліди не лише на мені — вони повільно загасили світло в моїх очах.  Я знала, що це майже неможливо. Він був занадто впливовим, занадто сильним, занадто впевненим у своїй безкарності. Його тінь висіла над усім моїм життям, над моєю кожною спробою піднятися й видихнути. Але десь у глибині серця народжувалася вперта, тиха рішучість: я мушу знайти спосіб.

Минуле

Я стояла біля нашого, батьківського дому, босими ступнями відчуваючи прохолоду старих, відполірованих каменів. Повітря було чисте й свіже, а з гір сповзав туман, огортаючи все молочними клаптями. Він повільно лягав на траву, на дерева, на дах нашої хати, наче хотів оберігати її від чужих поглядів. Гори, як завжди, стояли нерухомо — величні, темно-зелені, їхні верхівки губилися у сірому небі. Я любила дивитися на них уранці: вони були мовчазні й спокійні, і, коли на них дивилася, здавалося, що світ може бути простим. У свої шістнадцять, я вірила, що щастя живе десь за горизонтом.

Я любила ці гори так, як люблять власне життя. Вони виросли разом зі мною, були свідками всього: моїх дитячих сліз, перших сміхів, мрій. Їхні схили пахли смолою й росою, а вечорами, коли сонце сідало, вони ставали червонуватими, немов дихали теплом. Та все одно, дивлячись на далекі вершини, я відчувала дивне тремтіння — ніби десь за ними було ще щось інше. Не гірше й не краще — просто інше, невідоме, казкове. Я не прагнула втекти, ні. Просто хотіла знати, що там, за цим кордоном, який наче й не існував, а все одно відділяв нас від чогось великого.

Вітер ніжно розчісував моє волосся, розкидав пасма по плечах. Я прикривала очі й слухала, як шумів ліс. Мені було добре там, на цьому порозі, на нашій землі. І все ж у пам’яті спливали картини, які не відпускали.

Я згадувала маму. Її тремтливі пальці, коли вона заплітала мені коси, її очі — теплі й світлі, як ранкове сонце, її сміх, від якого навіть стіни нашого дому здавалися живими. Мама була тендітною і чарівною, легкою, як подих весни. У нашому будинку завжди пахло теплим хлібом, дровами й травами, які вона збирала на схилах. Вона сідала ввечері біля каміну й розповідала мені й Селіні історії. Її голос був тихим, але в ньому було все: любов, безпека, світло.

Тоді ще я не розуміла, що жила всередині казки. Батько дивився на маму так, як дивляться на щось священне. Його погляд був сповнений тепла й гордості, він часто їй говорив: «Ти — моя перлина». Я мала, бачила це й думала: ось так і має виглядати справжнє кохання. Їхні стосунки були мов лагідна ріка — спокійна, але сильна.

А потім ріка обірвалася. Ще коли ми були зовсім маленькими — я тільки почала ходити до школи — мама захворіла. Її тіло тануло на очах, і я, хоч і була дитиною, відчувала, як щось невидиме розривало нашу сім’ю. Батькові очі темнішали день за днем, але він намагався триматися. І одного ранку її не стало. Її голос, її руки, її сміх залишилися тільки у снах, а наш дім наповнився такою тишею, що навіть гори довкола здавалися гучнішими.