Саундтрек

       Канікули проходили дуже весело. Я проводила час з батьками та подругою, час від часу тренувалася, підучувала англійську мову за допомогою фільмів в оригіналі  для подорожі до Америки та займалася своїми улюбленими заняттями. До них відносяться малювання, фотографування та гра на фортепіано.

       Все було так, як завжди, доки не сталася одна чудесна подія.

       Якось мені наснилося, що я сиджу у великому залі, повному людей та граю мелодію. Вона подобається абсолютно всім, як раптом хтось з-за куліс починає кликати мене, після чого я просинаюся. Виявилося, що це мене будила мама, бо я хотіла взяти участь у конкурсі, який мав початися дуже рано, а будильникам все складніше було мене вивести зі стану сну останніми днями, надто втомлювали випробування нових заклять.

       Я одразу підхопилася та почала збиратися. Вже через десять хвилин, повністю готова, спустилася поснідати. Після чого прихопила альбом, олівці та все інше потрібне для того, щоб взяти участь у конкурсі.

       Ви запитаєте мене, чому я не намалювала картину вдома і не відіслала її журі ? А річ в тім, що останнім часом не всі люди на планеті Земля були чесними, тому організатори конкурсу не довіряли нікому і хотіли побачити створення роботи своїми очима. І я була цілком з ними згодною. Адже дуже часто трапляється таке, що хтось бере чужу роботу і подає її на конкурс замість того, хто її зробив і не завжди в результаті перемагає правда.

       Отож я поспішила на конкурс художників-ілюстраторів для нової книжки дуже відомої в наших краях письменниці – Оксани Синички. Проте прийшовши туди, ніяк не могла зосередитися на виконанні роботи через те, що в голові продовжувала звучати вже така знайома мелодія зі сну. Тож після невдалих спроб створити чудову ілюстрацію, я побігла додому, щоб зіграти мелодію, записати її та врешті-решт викинути з голови.

        Коли я вже сиділа у своїй кімнаті та грала на улюбленому музичному інструменті, то зрозуміла в чому є малесенька проблемка, мені ще ніколи не вдавалося записати те, що граю по нотах. За весь той час, коли ходила до музичної школи та після випуску з неї, мені ні разу не вдавалося записати мелодію на папері.

       Це трішки мене засмутило, проте раптом перед очима промайнув надпис «Мелодіка нотатіка». Я одразу зрозуміла для чого він і вже незадовго після того, як проказала заклинання, переді мною лежати ноти цієї чудової мелодії. Мені захотілося її зіграти ще і ще, аж поки не зайшла мама до кімнати та не сказала одну цікаву річ.

     - Це ж прекрасна мелодія. Її можна використати як саундтрек до фільму Джеймса. Вони якраз ніяк не могли знайти нічого підходящого, а ця мелодія і справді прекрасна і здатна отримати багато нагород.

     - А й справді, чудова ідея,- погодилася я.- Потрібно зараз же записати це і надіслати брату.

       Оскільки в них зараз уже була ніч, то довелося чекати відповіді аж до ранку. Але воно того було варте. Джеймсу неймовірно сподобалася мелодія і він з радістю погодився використати її як саундтрек до фільму. Після цього брат сказав, що у зв’язку з цим, потрібно буде приїхати на тиждень раніше для того, щоб все стигнути. Я погодилася з ним і повідомила батькам та подрузі про зміну планів. Ніколь була неймовірно рада цьому. Їй уже встигло набриднути одноманітне життя на канікулах. І я мушу погодитися з нею. Тоді, коли тобі не потрібно нікуди бігти, а ти просто лежиш цілими днями, відпочиваєш, то це рано чи пізно починає набридати.

       Отже, до поїздки в Америку залишалося три дні і за цей проміжок часу потрібно було спакувати валізи, замовити квитки на літак, знайти готель та забронювати місця. І я з радістю почала готуватися до подорожі. Кожного дня ми зідзвонювалися з Ніколь і обговорювали, що взяти, що і куди вдягатимемо. Я ніяк не могла визначитися, що ж одягнути на презентацію фільму. Оскільки за його створення взялися відомі продюсери, то й фотографів та журналістів на цій події буде чимало. У зв’язку з цим потрібно вибрати справді чудесну сукню або щось типу такого.Після певних обговорень і показів численних суконь через камери телефонів одна одній, ми вирішили купити щось собі вже в Америці.

       Час до від’їзду пролетів непомітно і ось ми всі четверо – тато, мама, Ніколь та я, сидимо в залі очікування в аеропорті. Ми приїхали сюди за три години до літака, бо батькам хотілося нікуди не поспішати і спокійно, не панікуючи, сісти на літак. І як би я не протестувала, мене ніхто не послухав, навіть Ніколь. Результат – нам довгенько прийдеться посидіти в аеропорті поки нарешті не оголосять посадку на наш рейс, а телефон, як на зло, забула зарядити.