Канікули

       Коли я нарешті прийшла до їдальні, то всі вже розійшлися. Я переживала за те, що Ніколь, Ерік і Аква чекають мене вже дуже довго, але виявилося, що це абсолютно не так. Вони прийшли сюди лише п’ять хвилин тому, у зв’язку з тим, що в бібліотеці була неймовірно велика черга. Виявилося, що кількість людей, які вчасно здають книжки можна перерахувати на пальцях однієї руки, а мої друзі опинилися наприкінці довжелезної черги. Та й бібліотекарка була не надто дружелюбна. Через те, що всі переговорювалися між собою, вона відмовлялася приймати книжки, поки не настане абсолютна тиша.

       Ми швиденько перекусили та обговорили нашу майбутню подорож. Як і планувалося раніше, вона триватиме один тиждень. Можливо ще плюс декілька днів, якщо нам дуже сильно там сподобається. Ми телепортуємося до дому Акви і вже звідти вирушимо у нашу пішохідну мандрівку.Його будинок знаходиться в декількох кварталах від узбережжя Чорного моря, тож вже через десять-двадцять хвилин будемо на пляжі.

       Ерік і Аква обіцяли взяти по намету, а каримати і спальні мішки кожен мав брати сам для себе. Ми домовилися, що в деяких місцях також будемо ночувати і у готелях, пансіонатах або спеціальних будиночках, призначених для відпочивальників. Адже хоча свіже повітря і корисне для здоров’я та деколи потрібно пожити в комфорті.

       Погода в травні на узбережжі моря не дощова, проте доволі прохолодна. Якщо температура повітря і досягає двадцяти п’яти градусів вдень, а вночі – сімнадцяти-вісімнадцяти, то вода ще не встигає прогрітися. Саме тому плавати ми будемо навряд чи, тож і купальники брати не потрібно. Як щодо куртки на вечір, то її також брати навряд чи буде потрібно, адже ми просто можемо використати заклинання «Вармінтіус» і температура підніметься сама.

       Ми встигли обговорити ще декілька питань, пов’язаних з харчуванням. Знову ж таки, згадавши, що ми володіємо магією, з’ясувалося, що потрібно лише взяти чотири пусті миски і стакани. А потім, коли захочеться їсти, то просто дістанемо їх і начаклуємо щось смачненьке. Швидко прикинувши маршрут, приблизно порахувавши відстані на нічліг так, щоб ми не опинилися далеко від місцевостей, де живуть люди, поспішили додому. Якщо що, то ми завжди можемо подзвонити одне одному або створити онлайн зустріч і обговорити все те, що ще не встигли. Хоча стосовно цього я дуже сильно сумніваюся. На мою думку, ми встигли обговорити все що було треба і навіть захопили декілька додаткових питань.

       Коли вже добряче стемніло, ми таки попрощалися і відкрили портали до певних місць, де зазвичай нікого не було, щоб ніхто не помітив спалаху магії. Я, як завжди, опинилася на улюбленому залізничному вокзалі та почала чекати батьків. «Поїзд» приїхав трішки раніше, а мама з татом мали з роботи одразу піти зустрічати мене. Вдома нікого не було, тож довелося почекати в місці, куди я так любила приходити маленькою.

       Вперше на залізничному вокзалі я опинилася в три чи чотири роки. З того часу наша сім’я постійно подорожувала, а найкращим транспортом для нас завжди був поїзд. Приблизно з п’ятого класу я почала їздити в дитячі табори на відпочинок і тим самим доказала батькам, що можу бути відповідальною і що зі мною завжди все буде добре. Тоді батьки дозволили мені бігати на залізничний вокзал і кататися на ескалаторі. З ним у мене пов’язано дуже багато спогадів. Один з перших та найяскравіший : як я біжу вверх по ескалатору, який спускається донизу. Тоді мені здалося що щось летить за моєю спиною і було таке відчуття, наче це неймовірно важливе для дівчини років двадцяти п’яти, яка стояла неподалік. Я мало не впала, проте все ж вибігла наверх і помітила, що це квиток на поїзд. Піднявши його, повернула дівчині. Та була неймовірно вдячна мені, адже це була для неї остання змога повернутися додому до маленького сина. Місто мали закрити на карантин на декілька місяців, а цей квиток був останнім, як і поїзд на якому вона мала поїхати.

       Тоді я вперше відчула це тривожне почуття, яке мене попереджувало про небезпеку, ну або як в цьому випадку, про те, що хтось потребує допомоги. Але і не тільки це. В той момент я також усвідомила, що мені неймовірно подобається кататися на ескалаторі. І зараз, коли мені все одно немає чого робити, побігла до нього. І коли після того, як уже вдесяте почала підійматися на ньому, то почула, як за спиною говорить моя мама.

     - Коли ми з татом дізналися, що твій поїзд приїхав раніше, то й не сумнівалися, що зможемо тебе тут знайти.

       Повернувшись і побачивши рідненьких батьків, я одразу кинулася обійняти їх, знову ж таки, не в той бік у який рухався ескалатор, проте в мене вже була якась така звичка.