Випускничка

       Ми були дуже стомленими і вирішили, що після останнього маленького торгового центру, який знаходиться неподалік, уже підемо додому. Зайшовши туди, Ніколь помітила дивну метушню. З кінця правого коридору бігли люди з криками паніки та настраханими поглядами. Ми одразу кинулися в той бік та побачили, як старенька стіна потроху обвалюється, людей тут уже не було, окрім продавщиці одного ательє, якій камені перекрили вихід. Залишалися лічені секунди, поки стеля, яка вже була позбавленою опори, не впаде.

       Раптом Ніколь, начаклувавши маску, вигукнула «Рельянто» і почала швидко це повторювати. Я зробила так, як і вона. Вже через секунду наші сили об’єдналися і стіна почала ставати на місце. Але це ще не все. Абсолютно всі стіни, підлога та стеля будівлі почали немовби оновлюватися і вже через певний час складалося враження, наче цей торговий центр був щойно побудований.

       Ми зняли з себе маски та підійшли до продавщиці, яка знепритомніла від одного з ударів об колишні уламки стіни. Я одразу кинулася до неї та зцілила її, а потім вилила на неї склянку води, зробивши все це так, наче нічого не відбувалося і вона просто знепритомніла. Продавщиця, мабуть, щось таки запідозрила, адже падаюча стіна так просто не стає на місце, проте не стала нічого говорити, а натомість запитала чи ми шукаємо сукні для вечора на честь закінчення навчання.

     -Звідки ви знаєте, що нам потрібні саме вони ?- запитали ми в один голос.

     -Про це не складно здогадатися.Ви неймовірно втомлені та на ваших обличчях можна знайти розчарування, що не притаманне тим, хто ходить на шопінг. Та й моє ательє називається «Випускничка»,- посміхнулася жінка.

     -Точно,- ми зрозуміли, що відповідь на наше питання була і справді очевидною.

     -Я абсолютно не пам’ятаю що сталося та мені чомусь здається, що ви врятували мені життя. На знак вдячності, подарую вам дві чарівні сукні, які вам точно сподобаються. Через гроші не переживайте, це буде мій маленький подарунок за те, що ви зробили для мене.

       Після цього вона зайшла до своєї підсобки та винесла дві надзвичайно красиві сукні. Срібну  для Ніколь і з чорним верхом та спідницею різних відтінків червоного для мене.

       Як тільки ми подякували, продавщицю кудись покликали і вона побігла, а ми залишилися стояти зі своїми сукнями. Вона ще перед цим встигла нам дати спеціальні пакети для них. І тепер ми щасливі поверталися додому до Ніколь.

       Прийшовши туди, я познайомилася з батьками подруги. Потім ми побігли приміряти наш новий одяг і влаштувати модний показ. Обидві сукні були дуже красивими, з відкритими плечима та на корсетній основі.

       Моє плаття було з чорним топом та довгою спідницею, яка переливалася при ходьбі всіма можливими рожевими та червоними кольорами. Верх і низ гармонійно поєднувався поясом з чудовою прикрасою посередині. Незважаючи на те, що сама сукня була неймовірно пишною, я з легкістю могла в ній пересуватися, стрибати та не наступати на неї. Мушу зауважити, що кращу, навряд чи знайшла б.

       Як щодо сукні Ніколь, то вона також була неймовірно прекрасною і пасувала подрузі. Плаття трималося на тоненьких бретельках, а трохи нижче від плечей спадало на руки, що було неймовірно красиво. До поясу воно було приталене, а потім було неймовірно пишним. Спідниця спускалася майже до землі.А пересуватися також було дуже легко.

       Ми вже встигли разів десять обійти у них увесь будинок і подивившись востаннє у дзеркала, сховали їх до спеціальних пакетів.

       Мені ніколи не подобалося гаяти час і якщо була можливість, то робила це одразу. Так сталося і тепер. Як тільки Ніколь допомогла засунути пишну спідницю моєї сукні до пакета, то я запропонувала сходити завтра пошукати ідеальні туфлі, щоб не витрачати час згодом. Адже поки що, коли ми ще не надто досвідчені маги, мені не давали ніяких книг для підготовки до майбутньої битви і було багато вільного часу. Я сумніваюся, що це буде і через декілька місяців, тож потрібно ловити момент.

       Ніколь одразу погодилася і наступного ранку, поснідавши, ми вирушили на ще одні дивовижні пошуки, цього разу взуття. Протягом усього дня не траплялося нічого дивного і ми змогли, як і звичайні підлітки, насолодитися днем шопінгу. В мене завжди була слабкість до взуття. Я могла прийти до магазину за чимось одним, а повернутися додому з парою гарненьких черевичків. Так сталося і сьогодні. Правда, різниця була в тому, що я шукала туфлі, а купила вже кеди, до цього часу не знайшовши того, за чим прийшла.

       Ніколь також нічого не могла знайти. В основному все було темних кольорів або надто яскравих, а вона хотіла знайти гарні білі туфлі, ну або сріблястого кольору. Це було добре для мене, в тому плані, що був більший вибір. Проте такого взуття, яке б мені одразу сподобалося і було зручним я ніяк не знаходила. Ну як, були одні туфлі, але саме мого розміру не було. У подруги була та сама проблема. Як на зло, в нас найпопулярніший розмір взуття – 38 і так постійно складається, що куди не підеш, в основному саме такого і немає.

       Після довгих блукань, пошуків, примірок та незадоволених поглядів, ми вийшли до магазину, де було доволі багато справді класного взуття, яке нам подобалося. Але продавщиці тут були якимись пихатими, дивилися на нас зверхньо. Тож вже через декілька хвилин ми побігли звідти. І не дивно, що в них не було клієнтів. Ніхто не любить, коли продавці не привітні та якісь немовби злі на весь світ.

       Засмучені, що, мабуть, уже не побачимо такого класного взуття, ми продовжували бродити останнім торговим центром. Ніколь запропонувала перекусити пончиками для підняття настрою. Тож тепер ми тинялися коридорами торгового центру, на ходу жуючи смакоту.

       Раптом з моїх рук мало не випав один з них. Перед нашими очима відкрився великий магазин, повний різноманітного взуття.Не знаю чи це співпадіння, проте він називався «Чаклунка». Там було справді багато класних речей. Уже за десять хвилин наші очі з Ніколь сяяли, бо ми нарешті знайшли те, що нам справді сподобалося. Проте це були не туфлі, як ми очікували, а гарненькі мініатюрні босоніжки.