Селін

       Настали вихідні. Ми весело проводили час : грали в різноманітні настільні та спортивні ігри, пройшли декілька рівнів у спеціальній програмі для вивчення заклять та багато іншого.

       Якось до мене підійшла Емілі і попросила пробачення за все. Я ніколи не була злопам’ятною, тож ми одразу помирилися і пообіцяли забути про цю прикру ситуацію. Тим паче, що вона випадково розповіла мій секрет. А також я бачила, якою здивованою та наляканою Емілі була того дня. Після цього мені на душі полегшало і я з нетерпінням чекала канікул.

       Напевно у кожного таке буває, коли в останній день навчання ти не можеш дочекатися, поки продзвенить останній дзвоник і нарешті можна буде вирушити додому. Таке було і у мене наступного дня. На заняттях зі стихійної магії я була дуже розсіяною і змогла лише запалити маленьку свічку, тоді як інші вже могли з легкістю кидати вогняні кулі у спеціальну мішень. Та мені було все одно. Так само було і на наступному занятті з телепортації. Замість того, щоб відкрити портал до їдальні, я перемістила до себе уже складену валізку для подорожі додому.  Містер Беллоуз зрозумів, що всі вже дуже сильно хочуть додому і відпустив нас раніше, оскільки це був останній урок на сьогодні.

       Всі одразу поспішили до їдальні, пообідали, попрощалися з друзями та телепортувалися додому. Я також це зробила, попередньо обговоривши деталі купівлі сукні  десь після восьмого січня. Чому ми вибрали  саме цей час ? Чому було  не почекати ще  декілька місяців, адже бал буде через півтора роки ? Сама не знаю. Всяке буває. А може нам не вдасться знайти ідеальні сукні за такий короткий час до закінчення першого курсу? Тож ми вирішили не зволікати з цим. А січень вибрали тому, що минуть різдвяні свята і в торгових центрах буде не так багато людей та й черг за сукнями не буде таких довжелезних. І самі плаття шиють протягом всього року, тож зараз буде набагато більший вибір, особливо в ательє.

       Сказавши, що я ще зателефоную, ми попрощалися і відкрили портали. Ще раз зійшовши зі знайомого поїзда, мені здалося те, що оточувало мене доволі дивним. Підійшовши ближче до будівлі залізничного вокзалу, я побачила, що саме мене здивувало. Там був надпис Одеса. А мені це і близько не по дорозі. Картину ніхто не міг викрасти і перенаправити, значить тут сталося щось інше. Я знала лише як відкрити портал до академії, тож вирішила повернутися додому традиційним транспортом, яким користувалася ще з чотирьох років – поїздом. Купивши квиток, вирішила прогулятися чудовим містом. До відправки поїзда залишалося вісім годин, тож це було непоганою ідеєю.

       Прогулюючись, подзвонила батькам і сказала, що я випадково переплутала платформи і тепер в Одесі, а швидкісний поїзд буде лише через вісім годин, отже, вже через десять годин буду вдома. Трішки пізніше ніж очікувалося. Вони одразу почали хвилюватися за мене, проте я запевнила їх, що все добре.  До того ж ми вже були в Одесі, тож орієнтуюся тут непогано. А ще в мене є телефон з гугл картами. Ну і магічний дар, про який батькам розказувати не потрібно.

       Попрощавшись, помітила, що вже пройшла ту невеличку відстань, яка розділяла мене від центру. І тепер перед моїми очима відкрився прекрасний краєвид на місто. Через декілька годин почали світитися лампочки, якими були прикрашені чудові вулички в честь новорічних свят.

       Прогулявшись, я відчула, що щось тут не так і комусь потрібна була моя допомога. Поглянула довкола та помітила самотню постать на лавці. Вона виділялася з поміж усіх через те, що всі були усміхнені, веселі, а на її лиці був лише сум. Це була дівчинка років п’яти-шести. Її звали Селін. Вона розповіла, що батьки пішли зустрічати брата. По дорозі дівчинка відволіклась на ялинку і коли озирнулася, то не змогла знайти тата й маму. Тут були дуже великі натовпи і мабуть, якось вони віддалилися. А де вона живе, не пам’ятала.

       Я вирішила допомогти Селін і знайти її батьків. Ми підійшли до сцени, звук якої доходив далеко звідси і попросили оголосити про зникнення дівчинки. Якби батьки були тут і шукали донечку, то змогли б підійти до певного місця, де їх чекали. Проте нікого не було. Отже, вони не помітили вчасно її зникнення. Тоді я вирішила, що якщо вони пішли зустрічати брата, то мають бути десь біля залізничного вокзалу. Ми з Селін пішли туди. Там і справді вже разів десять оголошували про те, що загубилася дівчинка. Ми одразу побігли на вказане місце і уявіть моє здивування, коли виявилося, що це сестричка Акви. Її сім’я зразу кинулася до неї, а потім помітивши мене вони подякували. Коли Аква мене побачив, то теж неймовірно здивувався і вирішив поговорити.

       Я пояснила, що скоро буде мій поїзд і ми пішли до залу очікування, а його батьки та сестричка залишилися зачекати біля входу.

     - Дякую, що знайшла Селін. Але як ти тут опинилася?

     - Сама не знаю як це сталося. Мій портал був правильним, проте вийшла я саме тут, в Одесі. Можливо мене сюди притягнуло те, що хтось потребував моєї допомоги.

     - Цілком ймовірно, але все ж таки неймовірно дивно. Я не знав про такі властивості магії.

     - А чому ти прибув через декілька годин після мене, — раптом згадала я те, що опинилася в місті набагато раніше.

     - Минулого разу, коли телепортувався, контролер чомусь вирішив оглянути те приміщення, де я знаходився, а потім сюди ще й зайшли інші люди, тож мені довелося зачекати поки вони вийшли і аж тоді відкрити портал до академії. Саме тому, коли зробив це сьогодні, то опинився в поїзді, якому ще було далеченько до Одеси. Тому я і приїхав на декілька годин пізніше, — розповів Аква.

       Раптом оголосили, що мій поїзд прибув. Я швиденько попрощалася з Аквою. Це помітила Селін, підбігла  та обняла мене, дякуючи за допомогу. Батьки Акви також підійшли та попрощалися і запросили якось погостювати в них. Я пообіцяла, що обов’язково незабаром приїду. Після цього зайшла до поїзда і помахала їм у вікно.